Смертні машини (Mortal Engines / Хроники хищных городов). Фантастичний бойовик. США, 2018. Режисер Крістіан Ріверс. У ролях: Х’юго Вівінг, Гера Хілмар, Роберт Шиєн, Джихає, Лейла Джордж, Ронан Рафтері, Колін Селмон, Стівен Ленг, Марк Хадлоу.
З 6 грудня стрічку “Смертні машини” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”.
У постапокаліптичному світі, де більшість населення планети загинула внаслідок війни, що тривала лише годину, люди змушені виживати у великих пересувних містах. Лондон, одне з найбільших міст-хижаків, полює на менші міста, поповнюючи свої ресурси…
Екранізація фантастичного роману Філіпа Ріва робилась під керівництвом Пітера Джексона, і його рука відчувається – в першу чергу в масштабах дії та увазі до побудови світу картини. Однак Ріверс – це все ж таки не Джексон, і в даному випадку це дуже помітно.
Режисер – колишній майстер спецефектів, тому якраз з ними у фільмі все більш-менш гаразд. Образ велетенського рухомого Лондона дійсно вражає (про фізику, механіку і логіку, щоправда, краще забути відразу), як і сцена його переслідування і поглинання значно меншого міста. На жаль, це єдине місто-хижак, яке публіці показують у цій стрічці, а дуже хотілося побачити хоча б кілька двобоїв між гідними супротивниками (швидше за все, їх залишили для потенційних продовжень, бо зараз в Голлівуді ніщо не робиться без врахування можливості сіквелів). Якщо ж не рахувати натхненого стім-панку, візуальне рішення нагадує чимало відомих фільмів (останнього “Шаленого Макса” у першу чергу, звичайно ж) та відеоігор: похмурі руїни, пустелі зі сміттям, ринки работорговців і значно кращі умови життя для володарів. Ще в більшій мірі це стосується сюжету: практично всі його мотиви (помста за когось із батьків, юнак, що випадково опиняється у великому незвичному світі, двоє молодих героїв із зовсім різними досвідом та світоглядом, змушені триматись разом, щоб вижити, тощо) добре відомі і ведуть до цілком передбачуваних ходів і поворотів.
Подібна відсутність оригінальності не була б проблемою з яскравими персонажами, проте у цьому плані “Смертним машинам” практично немає чим похвалитись. І Том, і Естер більшу частину екранного часу пасивні, пливуть за течією сюжету і потрапляють у халепи, очікуючи порятунку. До того ж у них немає харизми, і “хімії” між ними не спостерігається теж – маловідомі актори можуть порадувати свіжими обличчями, але їм не вдалося вдихнути життя у своїх плоских героїв. У Вівінга, як і слід було очікувати, справи значно кращі, однак і його лиходій з претензією на епічні пропорції залишається одновимірним і, попри старання актора й приділений йому чималий екранний час, малоцікавим, позбавленим необхідного для центрального антагоніста екстриму. Дочку лиходія та її випадкового супутника можна не згадувати взагалі, настільки вони неважливі для сюжету і невиразні за виконанням. Фільм однозначно крадуть два другорядних персонажа – бунтівний пілот (знову ж таки далеко від оригінальності, але нехай) Анна Фанг у виконанні Джихає та кіборг-зомбі Шрайк, який виявився, як не дивно, єдиною хоч у якійсь мірі непростою особистістю у стрічці, ще й з дуже виразною екранною присутністю.
Передбачуваність усіх подій картини часом викликає нудьгу, незважаючи на намагання авторів врятувати становище за допомогою масштабних спецефектних битв. Навряд чи “Смертні машини” породять новий, одночасно прибутковий і культовий, кіносеріал, на що явно розраховували Джексон з колегами, – для цього їм бракує справжньої родзинки. Дві години достатньо ефектного видовища з окремими непоганими моментами, але, на жаль, це й усе.