Це не “фiльм столiття”, як нам обiцяв Спiлберг, але це цiлком тягне на “найяскравiше видовище лiтнього сезону 2005 року”. Хоча лiтнiй сезон ще далекий до завершення, i на нас чекають “Фантастична четвiрка”, “Чарлi i шоколадна фабрика” Бертона, “Брати Грiмм” Гiллiама, “Острiв” Майкла Бея, “Стелс” Роба Коена тощо, тож переможця визначати зарано. I все ж таки здаeться, що ним стане Спiлберг.
Втiм, починаeться картина не з видовища, а зi звичайноi сiмейноi мелодрами. Розлучення батькiв як травма для дитини – це взагалi основна тема творчостi Спiлберга, хоча б тому, що вiн сам пережив це. Мати, яка вдруге, i бiльш вдало, вийшла замiж, низькооплачуваний батько з обличчям Тома Круза i двоe дiтей – старший син, який тата, м’яко кажучи, не поважаe, i 10-рiчна дочка. На нiй варто зупинитись в першу чергу, бо це Дакота Фаннiнг, героiнi якоi мислять вдвiчi логiчнiше, нiж дорослi персонажi, i яка граe вдвiчi професiйнiше, нiж ii дорослi колеги. Спiлберг знав, що робить, коли запрошував цю дитину у свiй фiльм. У неi велике майбутнe, хоча лише у тому випадку, якщо амплуа “дорослоi дитини” не прилипне до неi назавжди, а привiд для цих побоювань e, бо саме такою вона з’являлась на екранi вже кiлька разiв поспiль. Однак у “Вiйнi свiтiв” до неi жодних претензiй немаe: далi по ходу дii вона реагуe, як звичайна дитина, яка боiться i панiкуe. Бiльше того, в якийсь момент фiльму ii гра переходить на якiсно новий рiвень. Незворушний дитячий погляд на тлi кривавого (без жодних перебiльшень) свiтанку – це немовби цiна перемоги людства. I пiсля цього погляду ззовнi щасливий фiнал вже не здаeться зовсiм безхмарним.
Це не “фiльм столiття”, як нам обiцяв Спiлберг, але це цiлком тягне на “найяскравiше видовище лiтнього сезону 2005 року”. Хоча лiтнiй сезон ще далекий до завершення, i на нас чекають “Фантастична четвiрка”, “Чарлi i шоколадна фабрика” Бертона, “Брати Грiмм” Гiллiама, “Острiв” Майкла Бея, “Стелс” Роба Коена тощо, тож переможця визначати зарано. I все ж таки здаeться, що ним стане Спiлберг.
Втiм, починаeться картина не з видовища, а зi звичайноi сiмейноi мелодрами. Розлучення батькiв як травма для дитини – це взагалi основна тема творчостi Спiлберга, хоча б тому, що вiн сам пережив це. Мати, яка вдруге, i бiльш вдало, вийшла замiж, низькооплачуваний батько з обличчям Тома Круза i двоe дiтей – старший син, який тата, м’яко кажучи, не поважаe, i 10-рiчна дочка. На нiй варто зупинитись в першу чергу, бо це Дакота Фаннiнг, героiнi якоi мислять вдвiчi логiчнiше, нiж дорослi персонажi, i яка граe вдвiчi професiйнiше, нiж ii дорослi колеги. Спiлберг знав, що робить, коли запрошував цю дитину у свiй фiльм. У неi велике майбутнe, хоча лише у тому випадку, якщо амплуа “дорослоi дитини” не прилипне до неi назавжди, а привiд для цих побоювань e, бо саме такою вона з’являлась на екранi вже кiлька разiв поспiль. Однак у “Вiйнi свiтiв” до неi жодних претензiй немаe: далi по ходу дii вона реагуe, як звичайна дитина, яка боiться i панiкуe. Бiльше того, в якийсь момент фiльму ii гра переходить на якiсно новий рiвень. Незворушний дитячий погляд на тлi кривавого (без жодних перебiльшень) свiтанку – це немовби цiна перемоги людства. I пiсля цього погляду ззовнi щасливий фiнал вже не здаeться зовсiм безхмарним.
Що ж стосуeться ii екранного батька (i за сумiсництвом головноi зiрки фiльму), то тут зауваження одне: якщо це дiйсно уособлення “простого американця”, то Спiлберг i його сценаристи трохи переоцiнюють його здатнiсть зберiгати здоровий глузд i тримати себе в руках у подiбнiй ситуацii. Але якщо це не “простий американець”, а один з тих, хто, за дарвiнiвським законом, заслужив своe право на життя, то тодi жодних проблем немаe: саме такого героя граe Круз.
Щодо видовищноi сторони картини – майже бездоганно. Спiлберг “Щелеп”, молодий i енергiйний майстер саспенсу, нарештi зустрiвся з Спiлбергом “Врятувати рядового Раяна”, досвiдченим суворим реалiстом, i в результатi маeмо найвеличнiшу сцену iнопланетного нападу в iсторii кiно. “День Незалежностi” вiдпочиваe, незважаючи на епiзод знищення Бiлого Дому, який неможливо не любити. Нiмець Еммерiх показував вторгнення широкими мазками – великi вибухи, в яких гинуть мiльйони, яких ми не бачимо. А Спiлберг зблизька показуe, як промiнь з iнопланетноi “триногi” зрiзаe чоловiка, з яким секунду тому розмовляв герой, спопеляe перехожих на вулицi. Режисер хотiв, щоб його глядач вiдчув себе комахою, безсилою перед могутнiстю Всесвiту, – вiн цього досяг. Вiн хотiв довести, що може перевертати пасажирськi кораблi не гiрше, нiж Кемерон, – вiн це довiв. Що ж тодi казати про абсолютно апокалiптичнi кривавi свiтанки, якi здатнi майже вбити надiю на перемогу? Або про екстремальний епiзод, коли героiня Дакоти бачить справжню рiку трупiв? Спiлберг всерйоз ризикуe своeю репутацieю “сiмейного кiнематографiста”, але це того варте.
Eдиний момент, до якого можуть виникнути питання, – поява самих прибульцiв. Як вiдомо, монстра боiшся, доки не побачиш його обличчя (зайве пiдтвердження – останнi недурнi жахи на кшталт “Бугiмена”). Ще складнiше показати сучасному глядачу iнопланетянина, який його б не те щоб налякав, а не розсмiшив. Здаeться, Спiлберг i не намагаeться це зробити. Що ж це – режисерський прорахунок? Елемент ненав’язливоi самопародii? Чи щось iнше?
В США e два по-справжньому видатних кiноказкаря – Лукас i Спiлберг. Два десятирiччя тому Лукас закiнчив трилогiю, в якiй розповiв про перемогу добрих повстанцiв, сил демократii, над абсолютною владою – Галактичною Iмперieю. Два десятирiччя тому Спiлберг зняв iсторiю про доброго iнопланетянина, довiвши можливiсть компромiсу з чужим та потворним i перекресливши всю попередню багаторiчну кiнотрадицiю зi злими прибульцями-загарбниками. Цього року Лукас завершив трилогiю про те, що Галактичною Iмперieю стала, як виявляeться, Галактична Республiка, уособлення демократii Всесвiту. I цього року Спiлберг створив свiй епос про те, що за великими очима iнопланетянина, чужого, несхожого, ховаeться не спiвчуття, бажання пiзнати iншого, а натуральна жага кровi.
Мабуть, всi чотири факти – просто спiвпадiння. I виходити з залу треба з бадьорим настроeм, оскiльки не страшнi нам жоднi прибульцi, бо людство – така зараза, з якою не треба зв’язуватись. Останню тезу фiльм доводить якнайкраще.
