Другу стрiчку з “американськоi” трилогii [фон Трieра->lars-von-trier] важко назвати продовженням [“Догвiля”->dogvile] у традицiйному значеннi. Обидвi картини нiбито й належать до одного жанру, який можна назвати фiлософською сатиричною притчею, але наближаються до нього iз зовсiм рiзних бокiв. У них подiбне художнe рiшення (умовнiсть декорацiй), але рiзнi рiвнi емоцiйного наповнення. I головна героiня, яка зв’язуe картини, теж немовби розпадаeться на двi особистостi, в усякому разi, на рiвнi глядацького сприйняття.
В “Догвiлi” був надзвичайний емоцiйний накал. Не було сумнiвiв, на чиeму боцi симпатii публiки, бо був чiткий подiл на жертву i катiв – принаймнi, до фiналу. “Мандерлай” набагато спокiйнiший, прорахований з майже математичною точнiстю: в сюжетi немаe жодноi пiдвiшеноi рушницi, яка б не вистрiлила. Подiл на правих i винуватих цього разу менш чiткий, i авторська iронiя, яка часто трансформуeться в жорсткий сарказм, торкаeться всiх i кожного, i в першу чергу – головноi героiнi.
В “Догвiлi” Грейс була повнокровною особистiстю з цiлим спектром емоцiй, доброю i трохи (не надмiрно) наiвною. Немаe сумнiвiв, що режисер i досвiдчена актриса [Кiдман->nicole-kidman] обоe були повноцiнними авторами образу, яким вiн вийшов на екранi. Те, що для “Мандерлая” фон Трieр взяв iншу, значно менш досвiдчену виконавицю, за його власними словами, дало йому можливiсть лiпити з неi те, що хотiв саме вiн. Це в жодному разi не применшуe заслуг [Брiс Даллас Говард->brice-dallas-howard]: бути пiддослiдною в лабораторii фон Трieра – завдання не легке i, подейкують, не дуже приeмне. Грейс помолодшала, ii наiвнiсть набула майже анекдотичного розмаху, з-за неi iнколи визираe вiдверта дурiсть. Змiнам у глядацькому ставленнi до неi сприяe й те, що тепер вона зовсiм не жертва, а уособлення “примусовоi демократii”: не даремно режисер, розповiдаючи про щирiсть своei новоi Грейс, “випадково” згадав Буша-молодшого.
Подii, показанi в “Догвiлi”, могли (з невеликими змiнами) вiдбуватись в маленькому мiстечку будь-якоi iншоi краiни, в них було мало типово американського. “Мандерлай” на перший погляд торкаeться проблеми однозначно американськоi: рабство та його наслiдки. Але за проблемою багатовiкових вiдношень чорних i бiлих стоiть бiльш широка, загальнолюдська: страх людини перед вiдповiдальнiстю за власну долю i спроба перекласти ii на кого-небудь ще. А за нею ще глобальнiша – питання свободи взагалi. Чи стали бiльш вiльними колишнi раби, отримуючи накази не вiд хазяiв, а вiд Грейс та ii гангстерiв? Наскiльки вiльна сама Грейс i такi, як вона, – люди, якi можуть голосувати i висловлювати свою думку, подорожувати i повчати iнших? Насправдi вiльнi вони чи просто вiддали себе в руки бiльш хитроi i гнучкоi системи? Гордий негр щасливий тому, що його гноблять, даючи вiдчути себе гордим страждальцем, – демократична Грейс щаслива тому, що ii годують iлюзieю свободи вибору. На щастя, фон Трieр нiколи не ставить питання з простими вiдповiдями.