Осінь в Нью-Йорку (Autumn in New York / Осень в Нью-Йорке). США, 2001. Режисер Джоан Чен. У ролях: [Річард Гір->richard-gere], [Вайнона Райдер->winona-rider], Ентоні Ла Палья.
ТРК «Україна», четвер 9 лютого, 21.50
Вілл Кейн (Гір), немолодий бізнесмен і плейбой, після знайомства з Шарлоттою (Райдер) опиняється в ситуації, в якій ще не був: він несподівано закохався в дівчину вдвічі молодшу за нього… Як жартували критики, приклад ідеальної голлівудської пари – дівчинка і дідусь. Загалом ординарна мелодрама без особливих злетів, цікава хіба що для тих, хто хоче побачити, як виглядають разом Гір та Райдер.
Хороша мелодрама!Дивився його вже декілька раз!
Актор своєї зовнішності – маю на увазі Річарда Гіра – беззаперечно втрапив у своє амплуа, коли прийняв запрошення режисерки Джоан Чен (Китай) знятися в її англомовному фільмі „Осінь у Нью-Йорку” в 2001 році. Один з найбільш вдалих носіїв симпатичного обличчя й неперевершеної в жіночих очах зачіски, ледь підбадьореною деінде сивиною перших серйозних думок, Гір показав глядачам, що таке кохання зрілого чоловіка, який вважає егоїзм своєю професією. Володар ресторану, а відтак непогано забезпечена людина з ворохом амурних пригод у минулому й навіть з дорослою, але забутою ним донькою, Чарлі (герой РічардаГ іра) шукає чогось нового в житті. Він має цікаве коло знайомств, вміє добре проводити час, удаючи з себе такого собі веселенького хлопця, котрий не пам’ятає про свій вік, банально западаючи на кожну більш-менш привабливу жінку.
Зустріч з Шарлотт (її грає Вайнона Райдер) стала для Чарлі не стільки зустріччю з Коханням, скільки із Хворобою. Хвора на рак молода жінка, знаходячи втіху своїх останніх років життя у насолоді мистецькою творчістю дизайнера, наче б то позичає у Чарлі його душу, аби переобразити її й зробити кращою, омивши від бруду й пилу минулого. Це дуже важко, адже хвацький до жінок бізнесмен не прагне чистих та чесних стосунків – йому, звісно, потрібен лише секс і ще відсутність надокучливих телефонних дзвінків після того, як цей секс трапився. Але серце Шарлотт сильніше за професійний егоїзм Чарлі. Воно бореться, бореться і дивним чином перемагає безплідну духовну сутність сивіючого ресторатора, та ця перемога не є такою аж дуже простою: вона відбувається як наслідок глибокого переживання факту смертельного захворювання, що ним страждає молода обдарована дизайнерка. Рак закохує Чарлі в Шарлотт, але хіба можна при цьому почуватися вдячним?
Проблематичність пізнього кохання, як вважає режисерка фільму „Осінь у Нью-Йорку” Джоан Чен, зводиться не стільки до ймовірності виникнення конфліктів на етапі сприйняття цих стосунків оточенням, скільки до тієї болючості, котрою віддається кожен крок по дорозі таких почуттів. Що вже казати, коли ця дорога веде до смерті.
Але це все, так би мовити, мінорна тема кінокартини, хоча вона і є основною. Та поруч із нею існує й тема мажорна. Це – мистецтво грайливого егоїзму Чарлі, байдуже звернутого до навколишнього світу з його буденною передбачливістю й колом постійно одних і тих самих справ. Попри усе моралізаторство літературних та мистецьких критиків, гедонізм самотнього чоловіка був і залишається однією з найпривабливіших художніх тем. Як же приємно спостерігати за вишуканим побутом необтяженого сімейними обов’язками самця, успішного в бізнесі, легкого на підйом, готового кожен вечір проводити десь із друзями, котрі сприймають його таким, яким він є. Ні тіні осуду, ні краплі порад. Сама лише дружба в її максимальній віддаленості від будь-яких етичних вертикалей, на яких вчинки діляться на добрі й погані. Щоправда, проблема є в тому, що глядач, особливо якщо він чоловік, не може не заздрити Чарлі, котрий являє при цьому приклад особи анти-соціальної, піднесеної власним егоїзмом на горішні шаблі життєвого добробуту й не здатної щось у цьому змінити. Цікаво, що навіть храм, дзвінниця якого розважає своїми мелодіями гуляючого навпроти неї по своєму обширному балкону-терасі Чарлі, є не артефактом релігійного виміру в житті власника одного з нью-йоркських ресторанів, а усього тільки естетичною частиною цього життя, до того ж не надто важливою.
Чарлі насолоджується собою у кожний момент свого існування, він дивиться на буття крізь призму цієї насолоди й оцінює його за тим критерієм, наскільки той чи інший факт, річ, подія, людина відповідає потягові Чарлі до нових насолод власним Я. Прекрасні апартаменти, активні розваги, мистецький дизайн кожної частинки життя створюють образ героя Річарда Гіра настільки привабливим, що варто, напевно, зняти окремий фільм про те, як погано бути подібним до Чарлі і що це взагалі дуже й дуже аморально.
Сімейні цінності, вміння бачити бар’єр у надмірному постулюванні свого Я, віра в стосунки, потяг до щирості й відвертості – це основні принципи, покладені Джоан Чен у її фільм „Осінь у Нью-Йорку”. А прониклива й добре прикута до декорацій гра Річарда Гіра та Вайнони Райдер допоможе кожному глядачеві увібрати ці принципи у своє серце.