Казанова

Ставлення до нової стрічки Хальстрьома під час перегляду нагадує морську прогулянку. Таке собі хитання на хвилях настрою: в одну хвилину фільм його піднімає, щоб вбити в наступну.

Картина має всі шанси сподобатись тим, хто любить останні роботи цього режисера, наприклад, [“Шоколад”->chocolat]. Атмосферу добродушної, демократичної, приємної розваги, яка панувала у стрічці з Бінош та [Деппом->johnny-depp], Хальстрьом переніс і в “Казанову”, як і конфлікт між розкутим людським прагненням задоволень (читай – свободою особистості) і силами, які це прагнення придушують, хоч і самі не безгрішні. Актори підібрані добре, сюжет зітканий досить вправно, більшість ліній в ньому в фіналі зв’язується в клубок закоханих пар.

Що може завадити отримати від цієї картини таке саме задоволення, як від “Шоколаду”? Ім’я головного героя, заради якого люди і йдуть в кіно.

Немає у фільмі тієї яскравої, неординарної особистості, якій судилося стати легендою, про яку написані книги, знято багато фільмів. Власне, немає в ньому особистості взагалі. Леджер (і це не його провина) грає енергійного молодого закоханого, недурного, часом вигадливого в інтригах, але банального. Це просто ловелас, який одного дня зустрічає справжнє кохання і розуміє, що завоювати його зовсім не легко, – скільки таких вже з’являлось на екрані. Досить було перейменувати головного героя, і лев’ячу долю претензій до фільму можна було б зняти. Але це, звичайно, вплинуло б на касу, чого допустити ніяк не можна.

Джакомо Казанова просто не міг бути людиною, якій не подобається її слава. Не міг він і бути однолюбом – це просто підриває саму основу його легенди і його світогляду, який цю легенду породив. Це все одно, що в фільмі про Мохаммеда Алі зробити центральною лінію про те, що він ніколи не міг вдарити людину по пиці. Хальстрьом ніколи не стверджував, що знімає біографічну стрічку, але й довільна фантазія на задану тему повинна мати певні межі. В “Казанові” проявилась типово голлівудська манера брати реальну особу або витвір літератури або явище чужої культури (продовжувати можна довго), спрощувати і перекроювати на свій лад, змішуючи з усім, що тільки можна, і не рахуючись ні з чим. І така практика не виглядає зовсім безневинною, якщо врахувати масштаб, в якому поширює свою продукцію в світі “фабрика мрій”. Далеко не всім, хто вперше дізнається про Казанову з фільму, захочеться потім дізнатися, хто ж це насправді був. Картина швидше робить щеплення проти цікавості на цю тему.

Як вже було сказано, у фільмі є приємні сцени. В першу чергу слід згадати епізод з повітряною кулею, не позбавлений певної чарівності, але цей маленький діамант псує відверто фарсовий фінал, в якому всі фехтують і тікають.

Наприкінці стрічки автори завдають своєму й без того нещасному герою останнього удару, і це знову прояв однієї з тенденцій сучасної культури. Часом складається враження, що в ній можна розмножити, випустити на конвеєрі і клонувати, образно кажучи, абсолютно все, будь-якого героя, але особливо болісно, коли це торкається персонажів, котрі є особами або витворами фантазії зовсім не нашого часу. І Зорро в останніх голлівудських варіантах – це не герой, а просто маска, яку по черзі носять різні люди, і Казанова вже не людина, а просто ім’я, яке, виявляється, просто може взяти будь-який вправний у певних справах молодик. Важливість особистості взагалі зводиться до мінімуму, на зміну їй приходять просто універсальні поіменовані ролі, які може примірити будь-який підготовлений фахівець. Вважається, що ніхто не помітить різниці. Можливо, через деякий час так і буде.