КіноБлог

Голлівуд любить спрощувати глядачам (і собі) завдання. Легко проспівати оду чоловічому коханню, показавши жінок або жадібними стервами, або галасливими дурепами. Легко розповідати притчу про протистояння диктатури і одинака, якщо звинуватити диктатуру в усіх можливих злочинах, починаючи з біологічних атак на мирних громадян і закінчуючи гвалтуванням неповнолітніх.

Перш за все слід сказати, що як фантастичний бойовик стрічка сприймається дуже добре. Навіть при не дуже великій кількості масштабних спецефектів режисеру (а швидше за все, його “асистентам” і справжнім постановникам – братам Вачовскі) вдалось створити захоплююче видовище – незважаючи на те, що більшість ключових сцен розгортається у темряві. Однак картина претендує на щось більше, ніж просто фантастичний бойовик – вона намагається бути філософською антиутопією, яка аналізує такі явища, як диктатура і тероризм. Спробуємо визначити, наскільки їй це вдалось.

Гасло фільму: “Народи не повинні боятись своїх урядів. Уряди повинні боятись народів”. Насправді ж стрічка доводить, що уряди мають боятись не народів, а чогось іншого. Народ у фільмі здебільшого грає роль пішака: спочатку ним маніпулює вкрай грішний уряд, граючи на бажанні отримати стабільність і захист, потім – терористичний герой-одинак, який використовує на свою користь прагнення свободи і відчуття протесту, природні у стовідсотково контрольованому суспільстві. Апатичні на початку обличчя наприкінці запалюються революційною ідеєю, але не дуже віриться в таку трансформацію, принаймні в те, що на неї вистачило одного року.

V – не віра в силу народу, а мрія про надлюдину, яка знає, вміє і зробить все, як треба, ще й собою пожертвує заради загального блага. За вмінням керувати подіями фехтувальник в масці легко залишає позаду усіх своїх ворогів – слизьких політиканів. Він і не терорист у буквальному значенні цього слова, бо не сіє жах, а будить надію – терористи цим зазвичай не займаються. Він знає, що підняти народ – це половина справи, головне – прибрати верхівку, і знаходить спосіб відрубати гідрі влади ті голови, які не відростуть, принаймні відростуть не швидко. Ця передфінальна сцена є у фільмі найважливішою за емоційним і концептуальним навантаженням і найкращою за постановкою трюків і двобоїв. Вона чимось нагадує кульмінації класичних вестернів, де від вправності з револьвером надлюдини залежала доля міста, а то й хід історії завоювання Заходу. Тут теж все вирішує сила, спритність, розум одинака. Ми вболіваємо за нього, захоплюємось ним. Тільки яке відношення це має до гасла, яке він проголошує?

Протистояння диктатури і одинака вийшло максимально спрощеним, оскільки головним терористом виявився уряд, корумпований і гнилий. Те, що справа в самому факті тотальної несвободи, а зовсім не в тому, наскільки аморальними є її носії, анітрохи не цікавило “фабрику мрій”. Можливо, не цікавило недаремно. Інакше – хто зна? – показана у стрічці ситуація могла б здатись не такою фантастичною. І до неї б вдалось підшукати інше рішення, яке б не зводилось до акробатичної вправності однієї людини в масці.