Часи змінюються. Колись в екранних роботах Вілліса задавав тон бравий Джон Макклейн з “Міцного горішка”. Зараз це швидше Хартіган з [“Міста гріхів”->sin-city]. Можливо, не всі герої Брюса протягом наступного десятиріччя будуть стомленими досвідченими копами, для яких все втрачено, проте які ще здатні на дещо. Але принаймні таке враження складається після перегляду “16 кварталів”.
Джек Мозлі дійсно нагадує Хартігана, за винятком того, що він досить швидко здався, визнав перемогу зла і потім все життя жив з цим тягарем. Саме таким – стомленим, пригніченим, мріючим лише про випивку, ми бачимо його на початку, і ця частина ролі вийшла найкраще.
Перехід від стомленого і пригніченого до активного і героїчного є не настільки органічним, як хотілося б, але принаймні більш-менш переконливим. Проблема в тому, що на даному етапі ми знаємо про головного героя занадто мало. Краще було видати повну історію його співпраці з корумпованим копом у виконанні Дейвіда Морза у першій третині картини, ніж притримувати її до фіналу. Напевно, автори розраховували, що це спрацює як великий сюрприз, але натомість примушує жалкувати про втрачену можливість створити щось більш схоже на бойовик-драму. Адже було б набагато цікавіше спостерігати за Мозлі в автобусі з заручниками (найменш динамічна частина фільму), знаючи, яке саме рішення він намагається прийняти і чого воно буде коштувати безпосередньо йому.
З акторів найкраще враження справляє Морз як лиходій не до кінця відразливий і вправний професіонал не без знання психології. Персонаж Вілліса ближче до кінця стає все більш стандартним і одноманітним. Мос Деф непогано впорався зі своєю роллю, яка, втім, не ставила перед ним ніяких надзавдань.
Дія починає пробуксовувати в останній третині фільму і так і не встигає набрати темп до кінця, що значно погіршує загальне враження. Залишається визнати, що маємо справу не з серйозною поліцейською драмою і не з карколомним бойовиком, а зі спробою так-сяк поєднати два жанри з розрахунком догодити якомога ширшій аудиторії.