Фолькер Шльондорф повернувся до теми, якій завдячує своїм найкращим фільмом. У 1979 р. його “Жерстяний барабан” поділив “Золоту пальмову гілку” з копполівським [“Апокаліпсисом сьогодні”->apocalypse-now]. Тоді режисер дивився на фашизм очима дитини. Зараз він це робить очима людини дорослої, на чию долю випали страждання в концтаборі, приниження й побої, а на останок – вкрай нелегкий життєвий вибір.
Чимало критиків звинувачують “пізнього” Шльондорфа в сухості режисерського стилю. Не завжди ці звинувачення мають достатньо підстав. Взяти, скажімо, телепостановку “Смерть комівояжера”, у зв’язку з якою писали про “стомлений американський академізм”. Насправді у фільмі є іскра, яку запалюють чудові актори – [Хоффман->dustin-hoffman] і [Малкович->john-malcovich]. Щось подібне можна сказати і про “Дев’ятий день”. Блискуча гра Ульріха Маттеса доповнює стриману режисерську манеру, але ж по-справжньому добрі акторські роботи – це результат праці не тільки актора, а й режисера, що стоїть за ним.
Тон оповіді може видатись стриманим, але він пасує головному персонажу, Анрі Кремеру, який, опинившись на волі, довго не може отямитись і майже весь час мовчить. Він так і не встигає звикнути до нормального життя за ті дев’ять днів, які йому подарували. Маттес грає травму, скалічену роками психіку, але водночас доброту і дивну (враховуючи обставини) силу, яка за ним стоїть: Кремер не виглядає зламаним і жалюгідним ні в концтаборі, ні в кабінетах, де вирішується його доля.
В сценах в концтаборі немає нічого по-справжньому нового й цікавого – такий тип фашиста ми бачили мало не в кожному другому фільмі подібної тематики. В епізодах “на волі” з’являється інший типаж, з набагато більшим потенціалом – молодий, але вже впливовий нацист, годований, освічений і самовпевнений, який ідолізує Іуду і старанно готує для Кремера цю роль. Світовий кінематограф має багато прикладів розповідей про диявольські спокуси, які фашизм пропонує тій чи іншій категорії людей, і Шльондорф дописує до цього списку свій рядок. Нахабний молодик, з якого не вийшло священика, отримує від цілком реального втілення зла можливість втілити власні уявлення про віру, не рахуючись з людьми досвідченішими і розумнішими за нього, ще й помститись за власні образи і комплекси. Але будь-яка продана душа має свою ціну, і у даному випадку це той бік фашизму, з яким дуже не бажає знайомитись юний “опонент” Кремера.
Чи зміг би Кремер вистояти, якби людина, що займалась його обробкою, була більш злою і готовою на все? Якби його близьким погрожувала набагато реальніша загроза? З даної стрічки навряд чи можна видобути відповіді на ці запитання, але необхідний для такої похмурої теми оптимістичний заряд вона глядачу забезпечує.
у кадрі дуже часто бачимо очі, погляди і це примушує стати поряд з головним героєм, бачити світ його очима, проживати разом з ним його особисте внутрішнє пекло і зовнішнє пекло фашизму
тяжкий фільм