Назва фільму (принаймні той варіант, який запропонували наші прокатники) нагадує про популярну американську комедію, яка, на відміну від даної стрічки, не могла похвалитись почуттям міри і смаку, хоча й мала набагато кращі показники в прокаті. В обох випадках йдеться про зіткнення між двома зовсім різними сімействами: у випадку з Цукерами це звичайна німецька родина, до того ж на межі розпаду через непутьового батечка, та стовідсотково єврейська сім’я його брата. Але там, де американський фарс вдається до традиційного жарту з туалетом, його німецький (далекий) родич говорить про речі набагато смішніші і значно менш приємні.
Стіна недовіри, яка нині розділяє прямих родичів, здається міцнішою за зруйновану берлінську, по різні боки якої вони жили довгі роки. Єдине, що об’єднує дві “поважні” сім’ї, – бажання отримати спадок щойно померлої матері двох братів, точний розмір якого вони навіть не знають. Покійна поставила умову – її діти мають помиритися, і користуючись цією сюжетною ідеєю, сценарист з режисером видобувають з ситуації по максимуму всі найкращі людські якості, від жадібності до лицемірства.
Що цікаво – ні вони, ні актори майже не переграють. Ніхто не намагається зробити з “Цукерів” черговий варіант “Шаленого, шаленого, шаленого світу” – тобто те, що швидше за все зробив би Голлівуд. Персонажі фільму залишаються людьми, не масками у виконанні комедіантів. І, власне, далеко не всі вони втрачають голову від перспективи стати багатшими, хоча від неї ніхто не поспішає відмовлятись. Смерть плюс спадок – не найкращий привід для єднання родини, але саме це відбувається на екрані, і нам переконливо доводять, що краще таке, ніж ніякого.
Просто неможливо не згадати окремо головного героя в блискучому виконанні Хенрі Хюбхена. Ось де безперервний генератор гумору, життєрадісного, часом цинічного, але стовідсотково “земного”, “реального”. Він єдиний, хто демонстративно (незважаючи на те, що свій задум він втілює потайки) не цікавиться спадком, оскільки має в руці набагато привабливішу, з його точки зору, синицю. Чесна перемога за більярдним столом важить для нього більше, ніж більш простий і вірний шанс розбагатіти, який купується лицемірством. Це парадоксальним чином робить персонажа, який безперервно бреше, мало не більш моральним з усіх. І виграє він не тільки двобій з переможцем турніру, а й примирення справжнє, не награне, яке набагато важливіше за гроші.