Я, він і ще один

Російські і українські прокатники побавились (хоча й кожен по-своєму) з назвою (вочевидь, вирішивши, що “Дюпрі” звучатиме для наших глядачів занадто загадково) і в результаті зупинились на зовсім ніяких варіантах. На щастя, про сам фільм цього сказати не можна – півтори години доброго настрою практично гарантовані.

Хоча, можливо, комусь смішними здадуться тільки моменти з зіпсованим унітазом і шкарпеткою. Все ж таки в галузі гумору процес розпаду нині йде швидко і невпинно, низький інтелектуальний рівень і поганий смак гордим лебедем випливають із сотень зламаних унітазів на відгодованих мільйонними гонорарами міцних плечах численних сендлерів та стіллерів, і здається, що засмучених цим фактом з кожним роком стає все менше, а задоволених – все більше. І це процес не суто американський, а всесвітній, про що свідчать чимало сучасних зразків гумору французького, російського та й українського. Це як глобальне потепління, тільки смердить.

Але годі сумувати, бо об’єкт сьогоднішньої рецензії під описану вище категорію не підпадає. Майже. Це швидше комедія характерів – жанр, який, якщо згадати історію, природний для американського кіно набагато більше, ніж сучасний туалетний гумор, потворний син “слепстіка” часів німого кіно. Гордістю “фабрики мрій” були і залишаються стрічки Капри, Любича, К’юкора та багатьох інших, комедії “золотої доби Голлівуду”, зняті у 30-50-х рр. Їх не можна назвати інтелектуальними (хоча іноді траплялось і таке), але вони часто будувались на знанні психології, точніше, “масової психології”, поширених характерів, типажів, які міг впізнати кожен. Такий характер або якась окрема його риса набували шаржових відтінків, гіперболізувались, і все інше було бадьорим, гумористичним дослідженням наслідків поведінки такої людини і реакції на неї оточуючих.

Щось подібне бачимо і у стрічці, яку у нас назвали “Я, він і ще один” (хоча від прямих порівнянь її з класикою краще все ж таки утриматись). Непристосованість до життя життєрадісного білявого ледаща майже відверто анекдотична, а тим паче його безхитрисність і наївність. Проте типаж у жодному разі не відірваний від реальності: багато хто впізнає у своїх друзях окремі риси телепня-веселуна. Його “недорослість” у фільмі, на щастя, не отримує ніякого сльозавого пояснення (на кшталт нещасливого кохання чи психологічної травми в дитинстві чи ще якоїсь маячні), це було б абсолютно зайвим. Він просто такий, який є, його вже не змінити, його доводиться приймати, яким він є, або просто гнати з хати. Іншою помилкою було б робити з нього типа егоїстичного, який звик жити за чужий рахунок і вважає, що так і має бути. Дюпрі цілком серйозно вірить, що рано чи пізно все владнається і всі борги він роздасть.

У суто розважальній стрічці вистачає цікавих психологічних спостережень. Процес їхання даху у Карла, на якого тиснуть вдома і на роботі, показаний цілком реалістично, без сильних перебільшень. Аналіз персонажу, який роблять автори картини, поступово стає досить безжалісним. Те, що Карл навіть на секунду замислюється над жахливою пропозицією від тестя, вже каже саме за себе. І те, що об’єктом агресії він (хоча й несвідомо) обирає створіння найбільш психологічно беззахисне, теж не додає йому балів. Добре написаний процес дружнього зближення Моллі, яка потребує уваги, і Дюпрі, у якого безліч вільного часу, а також візит до школярів, під час якого ми бачимо, що Дюпрі – зовсім не клінічний ідіот у тому плані, що тонко відчуває ставлення суспільства до таких, як він, і що це для нього зовсім не безболісно. Навіть у вже згаданих епізодах з унітазом та чужою шкарпеткою, яку веселий телепень використав не за призначенням, автори не покладаються на комічний потенціал самих ситуацій, а відразу переходять на реакцію персонажів. Про акторів достатньо коротко сказати, що всі на своєму місці і відпрацьовують свої ролі як слід, хоча в цілому це, безумовно, бенефіс [Вілсона->owen-wilson].

Комедія характерів не випадково програє у ті моменти, коли переходить до більш традиційних способів видобування сміху і радісних сліз у фіналі. Дюпрі бігає від охоронця, в той час як Карл таки доводить тестю, що він має щось спільне з поняттям “чоловік”, але обидві лінії працюють вхолосту – не дуже смішить і майже не переконує, як і вкрай банальний момент загального примирення. Однак це майже не псує враження від дійсно смішного й оптимістичного фільму.