[Шаямалан->m-night-shiamalan] підготував для публіки черговий сюрприз. Сутність його у тому, що у його новому фільмі немає ніякого сюрпризу. А це вже справжня несподіванка.
Режисер свідомо позбавив свою улюблену казку таємничості. Практично усі ходи, зумовлені казковими правилами, нам викладають усно за десять хвилин до того, як вони відбудуться вживу. Навряд чи ця картина здасться комусь і страшною: у порівнянні з шаямаланівськими ж “Знаками” і навіть “Таємничим лісом” епізодів з жахами тут мало, і вони знову ж таки позбавлені таємничості – ми швидко бачимо, як виглядає трав’янистий кузен вовчика-братика, і деревоподібні мавпочки зі смішною назвою, які з’являються у фіналі, теж не справляють особливого враження.
Отже, постановник відмовився від загадковості і страху – головних ознак, за якими масовий глядач запам’ятав його попередні роботи. Замість того, щоб інтригувати чи лякати глядача, Шаямалан вирішив його зворушити. Це теж було у його попередніх роботах, але далеко не кожен зважав на це, очікуючи появи на екрані привида чи чудовиська. Вже у “Таємничому лісі” “людська лінія” займала не менше екранного часу, ніж “жахлива”. А у “Дівчині з води” історія пробудження в глибині людини світлих почуттів, перш за все надії і любові до ближнього, стала основним змістом, і не так вже й важливо, хто спричиняє її – казкова німфа чи просто беззахисна незнайомка, яка потребує допомоги. У фільмі це стало головним ще й завдяки грі Пола Гіаматті у немовби спеціально написаній для нього ролі. Щоправда, в його останніх роботах помітні ознаки стабільного амплуа, яке Голлівуд намагається приклеїти до нього, а це не добре – такий актор заслуговує на ширший діапазон образів.
Показати шлях однієї людини до світла режисеру вдалось, але він частково зазнав поразки в іншому. Наступним логічним кроком було показати, як знайдене в собі світло єднає людей, однак саме тут вийшов збій. Дуже різні, малознайомі і, напевно, далеко не завжди один одному приємні жителі будинку раптом об’єднуються і починають діяти разом, але що могло спонукати їх до цього? Те, що їм розповіли східну легенду? Чи великі очі дикуватої дівчини, реакція на яку у більшості з них мала бути набагато прозаїчнішою? Як тільки стрічка перестає бути просто історією містера Хіпа, вона з вкоріненої в реальності казки перетворюється на звичайну казку і часом починає викликати сміх.
Останнє зауваження стосується найкумеднішого аспекту картини, пов’язаного з персонажем-кінокритиком. Те, що Шаямалан настільки переймається тим, як на його стрічки реагують критики (далеко не завжди позитивно), настільки, що спеціально ввів такий персонаж (для того, щоб з’їсти його, ясна річ), – це дуже добре. Він принаймні чесно каже про своє ставлення до цієї породи, показуючи зарозумілого балакуна в окулярах, яка нібито знає все, а насправді не знає нічого. Залишається тільки вказати у картині самого Шаямалана. Ні, це не той персонаж, якого грає сам режисер. Справжній Шаямалан у стрічці – це Хіп, який ридає над німфою, намагаючись зцілити її. Так само і режисер, не соромлячись, майже в кожному кадрі демонструє почуття до свого творіння. Його любов до своєї казки виглядає переконливо, але вона зціляє далеко не кожен шрам на тілі фільму.