Всесвітній торговий центр

[Олівер Стоун->oliver-stone] обіцяв, що ця його стрічка буде абсолютно аполітичним поглядом на всеамериканську трагедію. І не обманув – така вона і є. Але ж виникає логічне питання – навіщо її тоді було взагалі знімати?

Не треба бути Олівером Стоуном, щоб зняти якісний, реалістичний і, чесно, досить прісний репортаж про життя-буття двох копів під розвалинами та їхніх дружин під тиском поганих передчуттів. Це міг бути і не Стоун, і не потрібно було б відомих акторів у головних ролях, рекламної кампанії і взагалі широкого кінопрокату. Це могли б прокрутити на одному з кабельних каналів, зібравши дуже широку аудиторію, яка забуде про це за тиждень – про кіно, не про саму трагедію. І це приблизно місце цього фільму у загальному всесвітньому кінопотоку.

Це той випадок, коли громадська позиція режисера цікавіша за те, з яким професіоналізмом він зніме хроніку того жахливого дня, незалежно від того, Стоун він чи ні. Цікаве ставлення митця до причин – не самого теракту, а того, як його сприйняли у багатьох країнах. Стоун показує лише, як плачуть люди усього світу. А, наприклад, Вендерс у “Землі достатку” дуже правильно нагадує, що багато хто сприйняв цю подію мало не з радістю. “Нас не люблять”, – констатувала героїня картини, пропонуючи замислитись над тим, чому. Чимало американців вважали, що їх країна спровокувала цей акт ненависті, і серед них були й ті, що працювали над “Торговим центром” – Стоун та [Меггі Гілленхаал->maggie-gyllenhaal]. Але їх позиція залишилась за кадром.

Можна було піти іншим шляхом і показати хроніку, але іншу – хроніку того, що коїлось тоді в головах людей. Коли одна за одною падали вежі, у новинах казали про напад на Пентагон і Білий Дім і пересічному американцю здавалось, що настав кінець світу – такий собі [“День Незалежності”->independence-day], тільки у набагато реалістичнішому і страшнішому варіанті. Це у стрічці можна знайти, однак зовсім трішки – кілька фраз, якими обмінюються полісмени й випадкові перехожі. Режисер й сценаристи занадто швидко переходять до особистих переживань конкретних людей – за себе і рідних. Практично не зафіксовано злам у свідомості людей, перетворення мало кому до того моменту зрозумілих слів типу “Аль-Каїда” на синонім жаху, усвідомлення слабких сторін у захисті імперії, яку вважали непереможною. Хоча для цього був потрібен зовсім інший сюжет і, напевно, інший режисер – теж Олівер Стоун, але років на п’ятнадцять молодший, який нехтував заграваннями з офіційним Голлівудом і піклувався здебільшого про те, щоб донести свою точку зору до глядача.