Це один з тих фільмів, які можна дивитися вже заради атмосфери. Навіть якщо забути про добрі акторські роботи і сповнений несподіваних поворотів та шокових розв’язкок сценарій, залишиться неповторна, відтворена у сірих тонах атмосфера film noir – світу зруйнованих мрій, зрадників-друзів, фатальних красунь, жорстоких злочинів, корупції й брехні.
Але крім самої атмосфери, у фільмі є багато вартого уваги. Це, перш за все, сама літературна основа – роман Еллроя, з яким не зміг впоратись навіть такий майстер, як Дейвід Фінчер. Де Пальма та сценаристи дуже добре адаптували його для екрану – не відчувається, що якась лінія провисає чи отримує логічного розв’язку. Стрічка може здатись трохи затягненою в середині, але в цей момент можна просто розслабитись і насолоджуватись атмосферою, як затишшям перед бурею – збиваючою з ніг лавиною карколомних поворотів в останній частині картини.
Є цитати з кінокласики, від моторошного мотиву “Людини, яка сміється” та хвилини з її екранізації з Конрадом Фейдтом і до сцени вбивства Лі на сходах у традиціях “Запаморочення” улюбленого Де Пальмою Хічкока. І є більшій чи меншій мірі вдалі, міцні акторські роботи.
Хто б міг подумати, що [Джош Хартнетт->josh-hurtnett] буде настільки органічно виглядати у ролі “крутозвареного” копа? Перехід від шкільних й підліткових ролей до дорослих пройшов у цього актора напрочуд легко. Хартнетт, Аарон Екхарт та [Скарлетт Йохансон->scarlett-johansson] створили чудовий центральний трикутник.
[Хіларі Свонк->hilary-swank] у ролі фатальної жінки – це незвично і несподівано. Її зовнішність все ж таки надто нестандартна для такої ролі, і вона недостатньо схожа на покійну Орхідею, як того вимагає образ. Натомість саму Елізабет Шорт підібрали чудово – з її поведінкою “природженої хвойди”, брехливим язиком і безмежно сумними очами. Сцени її кінопроб належать до найкращих у фільмі, але так і має бути – Чорна Орхідея повинна запам’ятовуватись і захоплювати уяву.
Добра стилізація залишається доброю стилізацією, нічого нового в принципі не додаючи до класичного жанру “чорного фільму”. Однак на тлі останніх провалів Де Пальми ця картина – наче ковток свіжого повітря.
не вмію гарно говорити тому коротко:
атмосфера фільму сподобалась,
окремі моменти теж,
сам фільм – ні.
Загальний хід фільму якийсь недолугий:
починається цікаво, середина якась ніяка (вірніше досить цікаво спостерігати за стосунками основної трійці, але до основної теми Орхідеї воно практично не відноситься) і за останні 10 хв. все ніби само вирішується (детектив приходить до підозрюваних і вони переповідають як все було насправді – плоско якось).
Зовсім не згодна із цією рецензією. Маю прямо протилежне враження. Єдине, з чим погоджуся – атмосфера фільму дійсно гарна, але на мою думку, це нічого не врятовує… Нажаль.
Напевне, звинуватити мене у даному випадку в упередженості було б, щонайменше, дивно. Чому? Через те, що “Чорну орхідею” я чекала мало не з початку року. Стільки було фактів на користь фільму, що в мене й гадки не було, що він може бути невдалим! По-перше, режисером картини виступив славетний Брайан де Пальма, по-друге, “ЧО” – це екранізація книги відомого Джеймса Елроя, по-третє, в головній ролі знявся мій улюблений актор, Джош Хартнетт! Чого іще треба, щоб вважати, що кіно має бути шедевром…
Кажете, Джош добре зіграв?! Господь із Вами, в мене ледь сльози не котилися по щоках від розчарування. Ці фальшиві переживання, гримаси та удавані страждання в Хартнетта аж ніяк не наближалися до натуральних. І це після блискучої гри у таких фільмах як, наприклад, “Щасливе число Слевіна”, “Одержимість” та “Моцарт і Кит”.
Подружка Джоша (як у кіно, так і в реальному житті) Скарлет Йохансон не дуже відрізнялася від Мерилін Монро (тобто, вся її гра складалася з надутих губок та пишних форм). Оскароносиця Хіларі Свонк, мабуть, має отримати третю нагороду докупи, і тоді на полиці цієї акторки збереться повна колекція високих нагород за фільми неабиякого смаку, які увійшли у моду, оскільки декорації стали важити більше, аніж сюжет та смислове наповнення фільмів.
На інших акторів нарікань не маю, але вибачте, вони (за вийнятком Екхарта) не входили до основниго акторського складу.
Щодо самого сюжету фільму, то я ще можу зрозуміти, чому історія вбивства Елізабет Шорт була висвітлена зовсім інакше, аніж це було насправді (відомо, що вбивцю так ніколи і не знайшли), але чого ж фільм названий “Чорна орхідея” і заявлений, як розслідування вбивства, коли в цьому кіні на першому місці стоїть статеве та емоційне життя двох копів? Мало того, це статево-емоційне життя показане у найкращих традиціях латинських телесеріалів! І таку, пробачте, халтуру, нам показує не абихто, а сам Брайан де Пальма! Та й ще у яких неперевершених (тут без сарказму) барвах і декораціях?
Отже… Можу порівняти свої враження від цього фільму із дорогою цукеркою у вишуканій обгортці, при самому погляді на яку, починає текти слина, але чогось, коли її розгортуєш, з’ясовується, що всередині нічого нема…
P.S. Не можу утриматися від коментаря щодо Хічкока. Шановний рецензенте, пан Альфред має у труні перегорнутися за такого порівняння! Йому не потрібні були ці декорації і першокласні зірки, будь-яке кіно метра і сьогодні залишить далеко позаду “Чорну орхідею”, із усіма її технологічними досягеннями та титулованими персонами, причетними до її створення! Мабуть що поважний Брайан де Пальма трохи переплутав “нуар” із “гламуром”, і детектив із мелодрамою.
Читайте рецензію уважніше. Йшлося не про порівняння з Хічкоком, а про те, що Де Пальма у цій своїй роботі (як і фактично в будь-якій іншій) свідомо цитує твори майстра. У якого, до речі, завжди були першокласні зірки і декорації, хоча зміст його стрічок, ясна річ, визначало зовсім не це.
Знаєте, я дивилася щонайменше 40 фільмів Хічкока. Звісно, у багатьох з них були зайняті першокласні зірки (але зірками дехто з них став саме через те, що знімався у Хічкока), але зовсім не завжди… Хоча це все вже не стосується предмету обговорення.