Чорна Орхідея – точніше, Жоржина

Інколи бувають в житті такі моменти, прийняте рішення в яких призводить до вибору шляху, яким спрямувати власне життя. Для поліцейського Двайта Блейхерта на призвисько “Бакі” таким моментом стала вулична сутичка, коли він вирішив допомогти своєму брату по синій формі, який бився з трьома розбишаками. Чудові боксерські прийоми обох копів дали їм підгрунтя для тривалої дружби з багатьма неприємностями для обох в результаті – занадто багато у Ліланда “Лі” Бланшарда виявилось скелетів в шафі, щоб вони затягли туди лише його одного.

Скільки не переглядаю фільми Браяна Де Пальми, постійно йому відмовляє почуття міри. Не міг він просто створити гарний, стильний фільм, який нагадає старі, добрі часи середини минулого століття – він натяг в нього все, що зміг поцупити у детективних стрічках тих років. В результаті фільм чітко поділяється на дві частини – основний сюжет про життя двох поліцейських детективів, яким доводиться і втихомирювати вуличні бійки, і ловити маніяків, і розслідувати вбивства різного ступеню жахливості, а між тим розбиратись з демонами в своїх душах, та ціла безладна купа додаткових ліній, нагорнутих на основну, які плутаються, зникають, знову виникають і залишають глядача в роздумах – до чого показали те чи інше. Якщо розвиток любовного трикутника головних героїв між собою поданий досить детально і зрозуміло, то відносини з іншими, додатковими героями, нагадують заплутаний клубок ниток, де є одні кінці і жодного початку.

Інколи бувають в житті такі моменти, прийняте рішення в яких призводить до вибору шляху, яким спрямувати власне життя. Для поліцейського Двайта Блейхерта на призвисько "Бакі" таким моментом стала вулична сутичка, коли він вирішив допомогти своєму брату по синій формі, який бився з трьома розбишаками. Чудові боксерські прийоми обох копів дали їм підгрунтя для тривалої дружби з багатьма неприємностями для обох в результаті – занадто багато у Ліланда "Лі" Бланшарда виявилось скелетів в шафі, щоб вони затягли туди лише його одного.

Скільки не переглядаю фільми Браяна Де Пальми, постійно йому відмовляє почуття міри. Не міг він просто створити гарний, стильний фільм, який нагадає старі, добрі часи середини минулого століття – він натяг в нього все, що зміг поцупити у детективних стрічках тих років. В результаті фільм чітко поділяється на дві частини – основний сюжет про життя двох поліцейських детективів, яким доводиться і втихомирювати вуличні бійки, і ловити маніяків, і розслідувати вбивства різного ступеню жахливості, а між тим розбиратись з демонами в своїх душах, та ціла безладна купа додаткових ліній, нагорнутих на основну, які плутаються, зникають, знову виникають і залишають глядача в роздумах – до чого показали те чи інше. Якщо розвиток любовного трикутника головних героїв між собою поданий досить детально і зрозуміло, то відносини з іншими, додатковими героями, нагадують заплутаний клубок ниток, де є одні кінці і жодного початку.

Багато деталей навіщось введені в дію, але так і не вистрілили до самого кінця, натомість інші, наприклад історія з грошима Бланшарда, подається лише у вигляді своєї кінцівки, абсолютно не даючи глядачу ніяких натяків про свій розвиток. Герої то ведуть себе нормально, то починають робити незрозумілі вчинки, що виглядають повністю неадекватними, дія фільму інколи тягнеться, як патока, а інколи несеться галопом. Розгадка основного вбивства, в цілому невигадлива і досить неоригінальна, була подана настільки заплутано, що деякі деталі залишились для мене незрозумілими й досі, взагалі розслідування вбивства було розтягнуто майже на дві години, а його розгадка втиснута в кілька хвилин. Через цю неоднорідність складається враження, що спочатку фільм був принаймні втричі довший, а потім його безжально порізали, щоб втиснути в кінематографічний мінімум. Шкода, бо задумка була непогана, та й реалізація деяких моментів теж, але невміння зупинятися на золотій середині черговий раз зіграло з Браяном злий жарт.

Акторам в такій ситуації не позаздриш, але вони зробили все, що змогли – Джош Хартнетт все більше дорослішає, як актор, експлуатуючи своє амплуа молодого, але крутого хлопця – такого собі "симпатичного вбивці", до того ж він вміло обирає собі ролі саме в стильних картинах, які обов’язково запам’ятаються глядачеві, навіть якщо будуть мати якісь недоліки. Ерон Екхарт вже давно зарекомендував себе, як людина, що вміє вправлятися з неоднозначними ролями героїв багато в чому негативних, що не заважає їм викликати до себе деяку симпатію. Разом цей дует чудово впорався з ролями крутих копів, хоча їм їх і зіпсували, примусивши кидатись в різні сторони і часом робити невиправдані дурниці.

На жаль дуже мало часу і сюжету дісталось на долю [Скарлетт Йохансон->scarlett-johansson], через що з неї вийшла така собі прикраса фільму в стилі "Мерилін Монро", ще один штрих загального стилю на зразок капелюхів та старих авто – роль теж потрібна, але для неї, як на мене, замала. Гарно вийшла в своїй ролі Хіларі Свонк – її дещо специфічна зовнішність чудово відобразила самозакохану, нервову, зіпсовану дитину багатіїв, яка не має жодних моральних обмежень. І Міа Кершнер теж створила чудовий образ акторки сорокових, яка вміє грати одними очима, єдине, що погано – вона абсолютно на неї не схожа, а за сюжетом їх повинні взагалі плутати, тому вийшло, що вони гарні кожна в своїй ролі, але абсолютно не пасують одна одній, як і багато чого в цьому фільмі.

Що ж вийшло в цілому? Досить непоганий детектив, який чудово передає стилістику фільмів тих років, але як фільм є дуже нерівним і надміру заплутаним. Він міг би стати чимось на зразок "Небесного капітана" чи навіть краще, але в результаті став на рівень ["Еон Флакс"->aeon-flux] – стиль, без сумніву, є, але сама реалізація дуже кульгає.

Своєї ложки дьогтю додали наші локалізатори. Загалом віддубльовано все непогано, але дивує підбір голосу [Хартнетту->josh-hurtnett] – голос грубого сорокарічного чоловіка аж ніяк не ліпиться до молодого парубка і виглядає абсолютно неприродно, на відміну від схожого голосу у Екхарта. Втім, можу припустити, що такою була задумка авторів фільму і його голос є ще одним штрихом нуарної стилістики – для перевірки цього припущення потрібно побачити фільм в оригіналі. Але ніяк не можу виправдати те, що українські локалізатори пішли дорогою російських і спотворили оригінальну назву, відірвавши її від реальної основи фільму. Ще якось можна було зрозуміти росіян – "Dahlia" в перекладі на російську буде мати чоловічий рід, який дещо не пасує до жінки, яка носить це псевдо, але ж українською це буде "жоржина", то навіщо ж було займатись посереднім плагіатом? На жаль, схоже, що ми ще довго будемо оглядатись на "старшого брата", роблячи дурниці, замість того щоб йти власним правильним шляхом.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *