Ілюзіоніст

Приємно переглядати інтелігентну розвагу. Не вишукану і не інтелектуальну, а просто інтелігентну. Таку, яка дарує задоволення, тонко натякаючи, що глядач – це все ще не та адреналінова мавпа, яку бажають бачити у кріслі кінозалу виробники туалетних комедій та екранізацій комп’ютерних ігор. І в цьому випадку можна навіть отримати задоволення від того, що тебе як слід обдурили.

Режисер зі сценаристами спланували свою виставу не гірше за Ейзенхайма. В обох випадках спосіб реалізації може бути винахідливим, однак сама ідея проста: змусити публіку повірити у те, в що їй хочеться повірити, яким би неможливим воно не здавалося, і після цього жодні логічні докази вже не матимуть значення. Ще Хічкок казав, що питання глядачі ставлять, коли прямують з кінотеатру додому, а до того часу вже всі квитки продано. Так і в “Ілюзіоністі”: у “фінальній афері” Ейзенхайма можна знайти два десятки логічних нестиковок, моментів, які він, яким би розумним не був, просто не міг прорахувати в силу своїх чисто людських обмежень, але кому воно треба, коли на закуску подають такий солодкий хеппі-енд?

Тим паче що у фільму є і непогане психологічне підґрунтя, і акторські роботи на висоті. Наприклад, що приваблює в Ейзенхаймі Софі, пояснити непросто, тому ця лінія і не головна, а от зі стосунками фокусника і інспектора все чудово зрозуміло. Вони обоє сини простих робітників, про що й повідомляють один одному у перших же діалогах, і це база їх внутрішнього зв’язку. Тільки один навчився підкорюватись, а інший – підкоряти. Обоє чудово розуміють, з ким сміють грати, і які їхні шанси у сутичці з сильними світу цього. Тільки один з них чомусь цю гру продовжує, якою б саморуйнівною вона не здавалася, – і при цьому будить почуття гідності в іншому, яке той зовсім не так глибоко заховав, як хотів би. Ейзенхайм демонструє Улю інший різновид влади – набагато привабливіший чисто по-людськи, оскільки він вільний від впливу таких абсолютно нелюдських за своєю сутністю факторів, як походження, рід та положення у суспільстві. У його випадку все залежить від самої людини – її розуму, волі, сили духу. Не купитися на це просто неможливо, і розуміння того, що тебе як слід надурили, приходить до глядача, як і до інспектора – з радістю, з посмішкою і без жодної каплі агресії.

Акторство, як і було сказано, – на досить високому професійному рівні. Робота [Нортона->edward-northon] далека від його ж високих стандартів типу “Американської історії Ікс”, але краща за його ж появи у фільмах про злодіїв типу “Ведмежатника” та “Пограбування по-італійськи”. [Гіаматті->paul-giamatti] доводить, що без проблем може вирватися за межі амплуа героя-невдахи, яке йому вперто нав’язують продюсери. [Біл->jessica-biel] нічого особливого (крім краси, ясна річ) не демонструє, але від неї іншого і не вимагається, тим паче що її роль дуже обмежена у часі. Руфус Сьюелл грає свій черговий “чорний характер” на всі сто, але йому якраз час змінювати платівку – він здатний на більше, ніж все життя грати зловісних принців та лицарів.

Підсумок: з точки зору “зробленості” до фільму претензій не виникає. Він може принести більше задоволення, ніж три чверті цьогорічних літніх блокбастерів, разом узятих.