Місто Лева подарувало світові чимало видатних діячів культури. Серед них особливе місце займає Пол Муні (Paul Muni / Пол Муни) (22.09.1897-1967) – зірка Голлівуда 30-х років, чий стиль гри суттєво вплинув на подальші акторські покоління.
На початку доби звукового кіно на «фабриці мрій» змінилися вимоги до акторів: їм тепер потрібно було вміти володіти не лише своїм тілом, а й голосом. На зміну ідолам німого кінематографа прийшли виконавці з театральним досвідом: Бетт Девіс, Спенсер Трейсі, Генрі Фонда та інші. До цієї генерації належав і Пол Муні (справжнє ім’я – Фредеріх Маєр Вайзенфрьойнд) – уродженець Львова, який, емігрувавши у США, з 1926 р. працював у театрах Нью-Йорка.
Актор здобув славу завдяки двом класичним фільмам 1932 р. Обидві стрічки належали до жанру кримінальної драми, однак образи, створені Муні у них, були цілком протилежними. У першій картині, «Я – каторжник, що втік» Мервіна Ле-Роя, актор зіграв трагічну роль людини, яка стала жертвою судової помилки. У другому фільмі, «Обличчя зі шрамом» Говарда Хоукса, його героєм став жорстокий гангстер Тоні Камонте, прототипом якого був славетний Аль Капоне.
Потрапивши до кола провідних американських акторів, Пол Муні відмовився експлуатувати свій успіх у гангстерських стрічках. Його подальший творчий шлях пов’язаний з серією біографічних картин режисера Вільяма Дітерле, першою з яких була «Історія Луї Пастера» (1936). Роль лікаря Пастера, що намагається протидіяти шовінізму у дні Першої світової війни, принесла Муні премію на кінофестивалі у Венеції та «Оскар». Наступного року актор з не меншою глибиною розкрив образ Еміля Золя («Життя Еміля Золя») і знову був номінований на премію Кіноакадемії, хоча цього разу її не виборов. Високі оцінки отримало і виконання зіркою ролі мексиканського президента Хуареса («Хуарес», 1939).
У цих ролях Пол Муні одним з перших на «фабриці мрій» продемонстрував здатність до психологічного перевтілення, вміння втілювати різні характери та показувати динаміку їхнього становлення. Тому його певним чином можна вважати передвісником акторів покоління Марлона Брандо та Берта Ланкастера, які у 50-х вже відкрито виступали проти будь-яких постійних амплуа.
30-ті роки були періодом найбільшої популярності Муні. Після війни він активно працював у театрі, але до своєї смерті зіграв лише у кількох фільмах. Однак його кращі роботи стали класикою світового кіно, забезпечивши актору гідне місце у пантеоні зірок «золотої доби» Голлівуда.