Вовкодав

Просто сказати, що цей фільм чекали, буде недостатньо. Навіть екранізація славнозвісної гри ["DOOM"->doom] не наробила такого шуму на пострадянському просторі, як повідомлення про початок роботи над створенням фільму за книжкою Марії Семьонової – популярність "Вовкодава" в середовищі фанів фентезі поступається хіба що Професору та серії Сапковського про Цирі і Геральта.

Зроблений за незмінними з часів Говарда канонами, "Вовкодав" вигідно відрізнявся незвичним матріархатним ухилом та магічною частиною, що базувалась на слав’янській міфології, яка виглядала новинкою на фоні ельфів та гномів, що заполонили собою сторінки фентезійних книжок – все інше було на місці: самотній герой, який виріс та змужнів на каторзі, куди він був проданий вбивцями своєї сім’ї, і відтепер живе бажанням помсти, а після неї намагається знайти своє місце в такому незвичному для нього світі.

З часу повідомлення 2002 року про початок роботи над фільмом усі сиділи, як на голках, нетерпляче визбируючи крихти інформації та нові кадри зі знімальних майданчиків, ламали списи в дискусіях щодо кастингу, чотири роки обговорювали варіанти анімації Нелетючого миша і чекали, коли ж нарешті все закінчиться. Фільм фактично став іспитом російського кінематографу – чи зможуть там знімати справді світового рівня стрічки, тим паче, що літературне першоджерело давало для цього усі можливості.

Щоправда за часи незалежності російське кіномистецтво захворіло на всі можливі дитячі хвороби, незважаючи на те, що в Москві залишилость три чверті досить розвиненої загальносоюзної індустрії з багатою історією – постійне намагання "догнати та перегнати" Голівуд призвело до постійного копіювання найбанальніших голівудських штампів та тицяння свого вміння робити круті wow-ефекти на комп’ютерах куди треба і не треба та відбивало бажання дивитись таку продукцію у найзапекліших патріотів. Але були сподівання, що цього разу буде все інакше, адже вже був досить збалансований і цікавий "Турецький гамбіт" – значить щось можуть.

І ось, нарешті, прогриміло – прем’єра першого січня. Фанати рахували дні до початку року, а незнайомі з книжками Марії люди з цікавістю роздивлялись гучний трейлер з досить нескромним слоганом "Велике кіно великої країни", де волохатий Бухаров та бородатий Домогаров змагались за "сестру" Акіньшину. Кастинг з самого початку став навіювати сумніви – бліда і худа Акіньшина геть не була схожа на описану Семеновою кнесінку, а скоріше на її закордонну служницю, а по Бухарову, незважаючи на весь грим, не було видно, яким дивом він примудрився вижити в каменоломнях.

Але реальність виявилась настільки гіршою, що про такі дрібні недоліки забуваєш майже одразу. Не знаю, що сказали Семьоновой, що вона благословила на Лєбєдєва, який вирішив для економії коштів, піти дорогою Родрігеса і стати одночасно режисером та сценаристом, але це було щось дуже страшне. Тому що книжку тим, хто її читав, можу порадити забути одразу, інакше до ганебно збоченого фіналу ви можете і не досидіти. По факту весь задум автора було по-звірячому згвалтовано і викинуто на смітник – "сценарист" залишив деякий ряд місць, в яких був зобов’язаний побувати головний герой, але все інше робилось методом "від оберненого" – подивимось, як в книжці, і зробимо навпаки, через що логічність подій просто відсутня. Звісно не обійшлося і без стабільно присутньої "хвороби" на спецефекти – майже непомітну в книжці магію на екрані кидають глядачу у вічі лопатами: "дивись, народ, як ми вміємо". Кінцівка ж являє собою один суцільний, до того ж досить низькоякісний, спецефект, перед яким падаючі гвинтики "Нічної варти" виглядають дрібними витівками.

І нарешті останній цвях в домовину загнала ще одна погана звичка російських кіномитців "нової хвилі" – те саме "догнати та перегнати", яке перетворюється в постійне цитування відомих голівудських прийомів та стрічок, в яких вони були продемонстровані. Весь фільм виглядає суцільною нарізкою з американських блокбастерів останніх часів – головним чином "Володаря кілець". Жадоба-Саурон, замок Людожера-Ізенгард, орки  в лісі, що гепають по щитам – все це в комплекті з повною нелогічністю сюжету примушує зал, замість отримання задоволення від перегляду, вишукувати плагіат, сміючись над черговими дурницями режисера, який, мабуть, для висоти польотів фантазії вживав дуже багато чарівного порошку в процесі зйомок, причому запивав його великою кількістю настоянки на дурман-зіллі. Результатом маємо жирну двійку в графі "оцінка" та зіпсований настрій усіх глядачів – не має значення, читали вони книжку, чи ні.