Роккі Бальбоа

Ніколи не сподівався почути класичну нині тему Білла Конті з великого екрану. Пік популярності кіносеріалу був у 80-х, коли у нас з ним можна було познайомитись виключно у відеосалонах. Сталлоне був одним з ідолів тієї епохи, разом з усіма своїми героями – Рембо, Роккі, Коброю та іншими. У Штатах вони були національними героями. У нас – як це не смішно звучить, чимось набагато важливішим – героями “підпільними”, в жодному разі не нав’язаними владою. Що бачили у них вчорашні піонери, окрім солодкого присмаку агресії та жорстокості? Мабуть, неприхований індивідуалізм, дике первісне “я” самотнього вовка, який продирався до перемоги – крізь в’єтнамські джунглі чи болото побуту італійського кварталу Філадельфії – не те щоб зовсім без сторонньої допомоги, але вже точно не на плечах у якоїсь партії.

Таким він і залишився – самотнім вовком, якому начхати на думку недоброзичливого співрозмовника. Не раз і не два прозвучать у “Роккі Бальбоа” слова про те, що головне – твій власний вибір, а не те, що кажуть оточуючі. Це фактично гасло фільму. Не має влади стороння думка над колишнім Італійським Жеребцем, як і зміна часів та смаків: він так і залишився собою – простим, як двері, м’яко кажучи, не дуже освіченим (“Його батько був з Ямайки” – “А, європеєць”), щирим, завжди готовим допомогти і ніколи – здатися.

Ясна річ, автор стрічки хотів сказати нею набагато більше, ніж просто розповісти черговий розділ епопеї про твердолобого боксера. Символічно, що, пройшовши крізь низку провалів у 90-х, спробувавши побавитись в нові ігри і нових героїв, навіть побути персонажем коміксу (Суддя Дредд…), він повернувся до героя, з якого почалась його кар’єра. Кінолегенда про Роккі завжди була невід’ємною частиною міфу навколо самого Сталлоне, і в сценаріях перших двох фільмів він, фактично, описував власне життя, тому останній розділ саги, зроблений зі справжнім натхненням, був би дійсно гідним фіналом його кар’єри. Звичайно, ніхто не примушує Слая припиняти зніматись, якщо йому дійсно є що сказати, як у випадку з “Бальбоа”, просто цей фільм підходить на роль “лебединої пісні” набагато краще, ніж [“Прибрати Картера”->get-carter], [“Діти шпигунів-3”->spy-kids-3] чи (жах із жахів) “Янгол помсти”.

Шоста частина кіносеріалу за стилем і настроєм найбільше нагадує першу. Це вже не спортивний репортаж, яким був третій фільм, і не ідеологічний боксерський трилер, яким був четвертий, – кількість спортивних епізодів розумно обмежена, щоб дати можливість побільше показати людей. Звичайно, зовсім звільнитися від мелодраматичних штампів автор не зміг, і все ж таки у картині більше простуватої щирості, ніж рекламної голлівудщини. Сталлоне навіть ввів у фільм кількох персонажів, про яких ніхто не згадував з часів першого “Роккі”. У тих, хто добре пам’ятає хронологію “роккіади”, може виникнути невеличке питання: у “Роккі-5” героя визнали нездатним боксувати далі, бо він отримав занадто багато ударів по голові, але зараз, постарівши на півтора десятиліття, він не має зі своїм головним болем жодних проблем. Що ж, якщо Слай робить вигляд, що “Роккі-5” ніколи не було, його дійсно варто підтримати.

Заслуговує на увагу фінальний бій. Після двобою з Лундгреном в “Роккі-4” будь-яка сутичка Бальбоа з негром приблизно його зросту і ваги може здатися критичним реалізмом, але тут Сталлоне ще й додатково подбав про вірогідність: його герою допомагає не тільки власна сила волі, а й маленький шанс, який дарує йому необережність противника. Сцени сутички глядачі чекають з самого початку фільму, і моменти, коли Роккі переламує хід бою разом з кістками противника під музику Конті, вийшли по-справжньому емоційними.

Цей проект, як і спроба головного героя повернутись на ринг, вважали самогубством: в обох випадках “старий” сміливець мав стати щонайменше посміховиськом. Не так сталося, як гадалося: знятий за мінімальні кошти “Роккі Бальбоа” заслужив виключно прихильні рецензії і, не ставши великим хітом, все ж таки приніс певний прибуток. На більше м’язистий ветеран і не розраховував.