Чергова екранізація марвеловського коміксу. Досить міцна, треба визнати. Візуальний ряд справляє враження. Проте, незважаючи на вогонь у кожному другому кадрі, стрічка здається холодною, наче скелет трирічної давнини.
Але спочатку про достоїнства. Вогненний скелет у шкірянці на мотоциклі – образ виразний, цілком гідний окремого фільму, з цим не посперечаєшся. І це один з тих рідкісних в останні роки випадків, коли спецефектів на екрані дуже багато, але відчуття їх надмірності не виникає, бо кожен з них чітко працює на сюжет – ось Привид перемагає демона з вітру, ось він штурмує стіну хмарочоса, а ось вибух, стіна вогню, але це лише засіб втекти від поліції. Окремо слід згадати великі плани “обличчя” головного героя – черепушка намальована дуже виразно і грає краще, ніж Кейдж.
Тепер про Кейджа. Він довго і вперто очікував можливості зіграти одного з улюблених персонажів коміксів, бо, по-перше, є фанатом цього різновиду масової культури, і по-друге, прогавив можливість перевтілитись в іншого свого улюбленця – Супермена (проект зі сценарієм Кевіна Сміта та режисерським керуванням [Тіма Бертона->tim-burton] так і не довели до логічного кінця через розбіжності у світоглядах цих двох митців і через дурну обіцянку самого актора поміняти традиційні кольори костюму Супермена, що викликало хвилю протестів). Для того, щоб зберегти вірність першоджерелу, Ніколас навіть відмовився від свого фірмового нервового стилю гри, але внаслідок цього персонаж вийшов прісним. У нього просто є набір чеснот і не помітно характеру, а це можна сказати далеко не про кожного перенесеного на екран супергероя: характером можуть похвалитися не тільки такі типажі з набором поганих звичок, як Хеллбой та Костянтин, а й класичний Бетмен у трактуванні Кріса Нолана та [Крістіана Бейла->christian-bale].
Що ж стосується інших акторів, то Мендес грати особливо нема чого, хоча вона й зробила свою героїню рішучішою і енергійнішою, ніж в оригіналі, а Бентлі – типовий “юнак блідий з поглядом палаючим” демонічного походження, типаж теж вельми поширений. Певного колориту додають хіба що ветерани Пітер Фонда і Сем Елліот, але їх екранний час значно обмежений.
Свого часу сюжет про продану душу був новиною для коміксової індустрії, а от його екранне втілення від банальності не вбереглося. Ідея прибрати до рук всі злі душі приходила на думку, наприклад, Дікону Фросту у першому [“Блейді”->blade], і сцену з цієї стрічки неможливо не згадати, коли Бентлі починає “поїдати” душі. По стіні хмарочосу їздив, скажімо, той самий Людина-Кажан у “Бетмені назавжди”. Перелік можна продовжувати. Тому й залишається констатувати, що від фаустівської фабули залишився самий кістяк – але не простий, з моральними принципами, вогником в очах і спецефектним полум’ям на чолі. З таким цілком можна вирушити в подорож – один раз.