У першу чергу хочеться згадати про рішення нашого прокату не показувати це чудо на одному сеансі. Ясна річ, їм керував зрозумілий для будь-якого-хоч-раз-битого рефлекс: б’ють – ухиляйся. Показати “Доказ смерті” (дійсно тупий переклад) і “Планету жаху” на одному сеансу – самовбивство для прокатника, не менше, ніж випадково показати, нікого не попередивши, на якомусь сеансі щось зі скарбниці покійного Бергмана, – не те що б те й інше були шедеврами однакової величини, просто шанси сучасного пересічного глядача в’їхати в те й інше без попередньої підготовки приблизно однакові.
Дійсно – в чому насправді сутність цього експерименту? Чим можливість робити імітацію поганого кіно 60-70-х привабливіша за можливість робити кіно сучасне високобюджетне? На перший погляд це спроба поцілити каменем в кіно сучасне. На другий – в кіно тодішнє, враховуючи те, що режисери, які ніби й обіцяли знімати не-пародію, додали в простенькі сюжети настільки авторський погляд, що сумнівів щодо їхніх справжніх намірів не залишилось. На третій – простеньке бажання вивести на ще небачену орбіту власне авторське “я” – так би мовити, немає різновиду кінематографу, якому б ми, Квентін з Робертом, не додали б справжнього зоряного блиску. Щодо останнього вони дійсно вгадали – в тому плані, що на даному етапі “фабрика мрій” проковтне будь-який, навіть найшаленіший, задум цих двох постановників. І не лише проковтне, а й високобюджетно реалізує і як слід розрекламує.
Звичайно, у 70-ті ми з американцями дивились зовсім різні кіна… так би мовити… але епоху кінця 80-х – початку 90-х колишнього радянського кіно з його (термін тих часів) “чорнухою” можна без особливого перебільшення порівняти з епохою витворів грайндхаузів. Типовий випадок гальмування кінопроцесів (наприклад, у Голлівуді справжня “нова хвиля” трапилась не у 50-х, а у 70-х, і хто ж винний?). Просто режисери колишні радянські думали, що вони роблять кіно, а режисери американські точно знали, що саме вони роблять – у цьому основна різниця. Кожен кінотеатр кінця 80-х у нас був майже грайндхаусом – проблема у тому, що поряд не було кінотеатру “справжнього”, як у США. Винятком були хіба що ті, що показували “Віднесені вітром”.
Хто через 30 років буде відчувати ностальгію за зразками пострадянської “чорнухи” кінця 80-х – невдалими спробами наслідувати “західне кіно”? …Ну з цим, припустимо, все зрозуміло. А хто зараз пам’ятає, хто такі, скажімо, Микола Крючков, Борис Андрєєв, Борис Чірков, Петро Алєйніков? Хто пам’ятає, в якому видатному фільмі знявся Миколайчук? А хто в Штатах пам’ятає Гарі Купера, Кері Гранта, Джона Вейна? Їх стрічки цитують, свідомо чи несвідомо, у кожному другому кадрі сучасних романтичних комедій, мелодрам, бойовиків.
Можна було б сміятись з “Грайндхаусу”, якби він був просто (не надто вдалим) способом реалізації авторських амбіцій. Але чомусь він вийшов граничним проявом любові до свого (американського, ясна річ) кінематографу, яким би він не був. Навіть до тієї його сторінки, яку великі поважні підручники звикли оминати. І після прийняття цієї авторської концепції все інше просто не важливо – скільки б власних “відвертих дівчачих” діалогів Тарантіно не вставляв у свою частину дилогії, які б фокуси щодо “вбивства Бен Ладена” і штучної ноги не кидав Родрігес у своїй. Вони хочуть бути частиною цього. Своєї культури, усього її найгіршого, не лише найкращого.
Добре це чи погано – колупатись у смітнику (особливо коли це усього лише думка більшості, не абсолют) власної культури? Приймати її не найкращі сторінки такими, як вони є, замість того, щоб робити вигляд, що вони не існують? Чи є сенс у тій маніакальній любові, яку американці відчувають до свого, навіть смітникового, кінематографу, чи краще шукати джерела натхнення десь іще, за океаном, забуваючи про своє? Що краще – любити своє, яким би воно не було, чи забути про нього на користь іншого, тому що воно на даний момент більш модне? Здається, я перевершив власний рекорд щодо питань наприкінці статті, але ж привід досить нестандартний. Ще ніколи два дійсно талановиті митці не виражали настільки явно любов до того, що вони роблять, – або до того, що робили інші.