Деякі мерці просто не можуть спокійно полежати в могилі. Здавалося б, вісім серій, схожих одна на одну, неначе брати-близнюки (за винятком третьої, яка була із зовсім іншої опери), мали б остаточно забити цвях у труну Майкла Маєрса. Але ні – пройшло п’ять років, і він знову повернувся, щоправда, не в черговому сиквелі, а в римейку.
Відомий хоррор-майстер Роб Зомбі не на жарт здивував свої рішенням докладно пояснити мотивацію маніяка у білій масці. Хто-хто, а він мав би розуміти, що найбільше людина боїться невідомого – і незрозумілого. Те, що зробив Зомбі з сюжетом Карпентера, чимось нагадує те, що зробив Олівер Стоун зі сценарієм Квентіна Тарантіно “Природжені вбивці”, сильно розлютивши автора. Тарантіно писав про молодих людей, що вбивають без причини, Стоун пояснив, чому вони це роблять. Так само у Зомбі – звичайний хлопчина, який одного дня просто почав вбивати, отримує підґрунтя для своїх вчинків – соціальне й психологічне.
Виглядає це підґрунтя дуже банально й одновимірно. Ну хто нині не знає, що маніяків з дитинства формують нелюбов у сім’ї, жорстокість ровесників й відсутність уваги та розуміння з боку дорослих? У “Хеловіні” фарби згустили настільки, що незрозуміло, як маленький Майкл не порішив усіх членів своєї родини років на п’ять раніше. Стоун теж згущав фарби в “Природжених вбивцях”, але робив це у підкреслено гротескній формі. Натомість Зомбі бавиться у реалізм (звідси й нав’язлива зйомка “реальною” камерою, яка весь час дрижить у руках, сильно дратуючи глядача) без тіні гумору. І це ще один недолік – оскільки після “Криків” знімати такі сюжети з серйозним обличчям немає сенсу. Не буде прихованих жартів на екрані – будуть неприховані жарти й сміх у залі, особливо коли автори старанно дотримуються усіх тричі висміяних кліше, таких, як героїня, яка, втікаючи від лиходія, перечіплюється об усе на світі, або вбивства хлопців і дівчат відразу після сексу.
Не можна сказати, що у фільмі зовсім немає нічого доброго. Це і сам Маєрс (дорослий, бо в хлопчині нічого жахливого якраз не спостерігається) – здоровенний, немов ведмідь: у нього перевтілився Тайлер Мейн, відомий за роллю Шаблезуба у перших “Людях Ікс”. За добре проробленою грубою, жорсткою пластикою відчувається справжня сила – віриться, що такого й кулею не спинити, особливо якщо врахувати те, що позитивні герої хоррорів не мають дурної звички цілити у голову.
Сцени вбивств вельми смачні – для таких, хто полюбляє “з кров’ю”. І все ж таки стрибнути до рівня найпершого, карпентерівського “Хеловіну” не вдалося. Зникла таємниця, а разом з нею містика та страх. Герої масової культури – створіння крихкі: інколи про них треба розповідати якомога менше, залишаючи простір для фантазії глядача. Чи не помилкою було рішення Лукаса через півтора десятиріччя після закінчення своєї першої трилогії розповісти історію Дарта Вейдера, причому так, що не дуже хочеться її й згадувати? Копирсатися у минулому персонажів, яких публіка прийняла такими, як вони є, означає зігнати їх з п’єдесталу, опустивши до містечкового рівня.