Посмішка Мони Лізи (Mona Lisa Smile / Улыбка Моны Лизы). США, 2003. Режисер Майкл Н’юелл. У ролях: [Джулія Робертс->julia-roberts], [Кірстен Данст->cirsten-dunst], [Джулія Стайлз->julia-stiles], [Меггі Гілленхаал->maggie-gyllenhaal], Марша Гей Харден, Торі Амос, Домінік Вест, Дженніфер Гудвін, Джульєтт Стівенсон, Джон Слеттері.
Інтер, четвер 10 січня, 23.15
Дія картини відбувається у 1953 р. Кетрін Вотсон (Робертс), випускниця університету в Берклі, що славиться своїм лібералізмом, приїздить у Нову Англію викладати історію мистецтва у консервативному коледжі. Кетрін намагається навчити своїх учениць самостійності і примусити їх мріяти про життя більш цікаве, ніж у домогосподарок…
На запитання одного з журналістів, чи подобається їй сюжет, Робертс відповіла: «Дуже, інакше б я не вставала щодня о пів на шосту ранку». Початок зйомок, запланований на січень 2002 р., неодноразово відкладали і врешті-решт призначили на 30 вересня 2002 р. Знімальній групі довелось відвідати сам коледж Веллеслі в Масачусетсі, де працювали над зимовими сценами, університет Коламбії, Єльський університет у Конектікуті та різні місця у Нью-Йорку. Для того, щоб переконливо зіграти жінок початку 50-х, усі акторки пройшли спеціальну підготовку у нью-йоркській театральній школі. Танцювальна група допомогла їм засвоїти свінг і ча-ча-ча, а випускниця Веллеслі Лілі Лодж, яка була консультантом з етикету на зйомках «Віку невинності» Мартіна Скорсезе, навчила Робертс та її «студенток» тримати осанку, накривати на стіл, а також розмовляти і навіть фліртувати так, як це робили півстоліття тому.
Стрічці Н’юелла передрікали ту саму долю, що й «оскароносцю» «Товариство мертвих поетів», а Робертс називали однією з основних претенденток на академічну премію. Однак фільм не мав успіху ні у критиків, ні у глядачів, а Кіноакадемія повністю проігнорувала його. У «Посмішки Мони Лізи» є певні достоїнства: у картині добре відтворена ретро-атмосфера, а ролі учениць дали молодим зірочкам можливість продемонструвати свої найкращі акторські якості (особливо це стосується Гілленхаал та Данст). Проте режисеру, на відміну від його колеги Пітера Уїра, не вдалося знайти правильний баланс між розвитком головної ідеї та мелодраматичними епізодами. В результаті у драматургічному плані найслабшим місцем стрічки виявилась головна героїня, яка зазнає поразки як в професійній діяльності, так і в особистому житті.