Сафо

“O, прилинь ізнов, од нової туги. Серце урятуй, сповни, що бажаю. Поспіши мені, вірна помічнице, На допомогу”… Цей віршований крик душі до Афродіти – крихітна часточка досить великого поетичного спадку Сафо Мітіленської, більша частина якого згинула у віках завдяки невтомним ревнителям віри, які знищували все, що стосувалось людської плоті, задоволення бажань та отримання радості від життя зараз, а не після смерті. З творів десятої музи, як її називав свого часу Платон, до нас дійшло менше двох сотень різних уривків і всього один повний вірш, але навіть цієї краплини вистачило, аби вже більше двох з половиною тисяч років бентежити дослідників та прихильників грецької культури. Більше того, Сафо опосередковано подарувала цьому світові два нових терміни, один з яких відомий лише знавцям, а інший чи не кожній людині на планеті – це сапфічна строфа та лесбійське кохання.

Дослідники досі б’ються над питаннями, чи був дім муз, який заснувала Сафо, місцем зустрічі жінок, які кохали одна одну, чи просто її вірші надто пристрасно змальовують сильну жіночу дружбу, але це вже не має значення – острів Лесбос, батьківщина Сафо, навіки буде асоціюватися в першу чергу з коханням, в якому чоловіки є зайвими. Саме на цей острів волею сценариста потрапляє молоде подружжя, яке там зустрічається з сильним випробовуванням своїх почуттів у вигляді Єлени – доньки російського емігранта, професора археології Орлова.

Мабуть зайвим буде казати, що для українського кінематографу фільм “Сафо” є надзвичайно важливою подією. За усі роки незалежності наше кіновиробництво, попри розташування в Україні трьох величезних радянських кіностудій, увійшло в піке, за яким лежить повне небуття. Вивести його звідти держава не змогла і навряд чи зможе, оскільки просто не зацікавлена в цьому, натомість для інвестицій умов практично не створено, через що холодними порожніми павільйонами Одеської кіностудії та кіностудії імені Довженка гуляє вітер, за винятком тих поодиноких випадків, коли якомусь співакові закортить зняти там кліп. Весь інший час обладнання та персонал допомагають російським кіноконцернам штампувати нескінченне телевізійне “мило”, яке потім продається нам же для трансляції на телебаченні. Завдяки такому прохолодному ставленню держави до “найголовнішого засобу керування масами” власні українські фільми можна перелічити на пальцях. Якщо ж звідти викинути різноманітні державні і політичні замовлення, фестивальне кіно та виключно російськомовні фільми, то залишиться лише одна повноцінна українська стрічка для широкого прокату – знята власними силами режисера Любомира Кобильчука “Штольня”, котра в повній мірі виступила життєвим підтвердженням правильності прислів”я про перший млинець. Дехто її хвалив, інші сварились, але об”єктивні мінуси визнавали усі. І ось чергова, практично самовбивча в умовах виключно українського прокату з його двома з половиною сотнями екранів, спроба створити український фільм. І якщо за принципом озвучування відразу кількома мовами, для можливості подальшого прокату за кордоном, він виявився не першим, то в усьому іншому першість належить йому без жодного сумніву.

Під час перегляду одразу помічаєш, що його робили не радянського типу митці і не новачки на зразок Кобильчука. За усім, від рекламної кампанії до самого фільму, видно руку людей, які кіно займаються досить давно, знають, що хочуть побачити в кінцевому підсумку, і як цей підсумок правильно подати глядачам, аби не збанкрутувати. Це той сучасний професійний підхід, якого так не вистачало українському кіно. Власники молодої української кіностудії “Ялта-фільм”, український продюсер Артур Новіков та британський режисер Роберт Кромбі, знімали цей фільм розуміючи, що потрібно показати все, на що здатка їхня компанія, інакше на ній можна ставити хрест. Тому й не шкодували грошей на спеціалістів – “Сафо” стала найдорожчим за бюджетом фільмом незалежної України. На що ж саме пішли кілька мільйонів доларів?

По-перше візуально фільм вражає прямо з перших кадрів – настільки гарно виглядають кольори та плани. Зрозуміло, що в Криму ще залишились не зіпсовані владою та туристами місцинки, але навіть природну красу треба вміти зняти, і Багір Рафієв, котрий займався операторською роботою, довів, що він це вміє – більшість кадрів з фільму так і просяться віддрукувати їх у вигляді плакатів. Додайте до цього ретельно підібраний реквізит, побудоване з нуля грецьке містечко, Воронцовський палац, і зрозумієте, що технічна сторона була реалізована так якісно, як це тільки можливо в українських реаліях компанії-дебютанту. Не оминули автори увагою і музичний супровід – музику написав відомий автор “Сіртакі” Мікіс Теодоракіс та його племінниця Маро, а кліп на проникливу пісню “Знаєш як болить” проекту “Lama”, відзначеного не так давно премією MTV, майже місяць показує телебачення, тож глядачі вже мали змогу його оцінити.

Режисером та одночасно сценаристом виступив співзасновник компанії пан Кромбі. Треба визнати, що розрекламована провокативність фільму вийшло доволі умовною, оскільки, на відміну від чоловічого одностатевого кохання, жіночий секс сприймається негативно набагато меншою кількістю людей обох статей, тобто тематика лесбійських стосунків вийшла більше приправою, аніж основною стравою. Додатково Роберт начинив фільм десятками посилань на сюжети творчості Сафо, які, на жаль, зможе оцінити дуже мало людей, та навіть деякими філософськими роздумами щодо стосунків людей та релігій. А Кромбі-режисер віртуозно все це відобразив, в тому числі і відверті сцени, які вийшли цнотливо-еротичними, а не порнографічними – це теж неабияке мистецтво.

На ролі головних героїв було взято іноземних акторів, вочевидь з огляду на те, що правильно зіграти американця чи росіянку можуть лише справжні представники цих націй. Щоправда російського професора Орлова зіграв Ступка, але він останнім часом настільки часто з”являється в російських проектах, що багато хто вже сприймає його за російського актора. Богдан Сільвестрович просто зіграв ще одну другорядну роль в своєму звичному амплуа інтелігента похилого віку та батька проблемної дитини – як тут не згадати хоча б і “Водія для Віри”. Про російську акторку Людмилу Ширяєву сказати нема чого, оскільки її героїня хоч і відіграла фатальну роль, але нічого особливого при цьому не продемонструвала. У фільмографії американського актора Тодда Солея “Сафо” взагалі можна вважати першою, вартою згадки, до цього він брав участь лише в серіалах та кількох маловідомих фільмах, але його кастінг Солея мені видався особливо вдалим – своєю зовнішністю він нагадав мені класичних американських героїв Джека Лондона та О. Генрі. Втім, цим персонажам відведено досить мало екранного часу, та й іншого годі очікувати, оскільки навіть назва фільму досить однозначно натякає, що перед нами – театр одного актора, на якому тримається весь фільм. І коли цей актор – дев”ятнадцятирічна дівчина, яка лише робить перші кроки як професійна акторка, то виникають логічні сумніви, а чи подужає?

Відповідальна роль сучасної тезки грецької поетеси для Авалон Беррі не стала першою, але виявилась найважчою. Навіть якщо відкинути досить радикальну для молодої дівчини зміну зовнішності під час зйомок, починати кар”єру з досить відвертого фільму зважилась би далеко не кожна акторка – можна згадати хоча б і Наталі Портман, основною умовою якої завжди є повна відсутність сексуальних сцен. Але сумніви у можливостях Авалон швидко зникають – примхлива донька американського мільйонера, яка досі уявно грається в іграшки, хоч насправді це вже її власне життя та життя близьких їй людей, зіграна нею просто чудово. Спостерігаючи за тим, як молода закохана наречена потрапляє в згубне павутиння, заплутується в ньому і втрачає здоровий глузд, починаючи небезпечні прогулянки тонкою ниточкою, яка веде до пекла, примусить задуматись над власними вчинками не одну людину. Частинка її розбещеної героїні, яка не звикла до того, що деякі вчинки треба робити зважено і бути морально до них готовими, є в кожному з нас, і як багато людей підступали до краю тої самої прірви, але просто не були доведені до такої сили відчаю, щоб зробити останній крок? Ні, її роль у поєднанні зі сценарієм, наповненим, до речі, десятками натяків на сюжети грецької поетесси, мені таки набагато більше сподобалась, аніж, скажімо, роль Аврори в однойменному фільмі Оксани Байрак, котра надто вже неприховано експлуатувала звичайне людське почуття жалю – роль Сафо складніша і неоднозначніша, тому багато хто може знайти в ній щось своє.

Підсумовуючи можна сказати, що “Сафо” – то кіно, зняте за загальноприйнятими сучасними стандартами кінематографу, його вже не соромно показувати світові. Цілком ймовірно, що цей фільм може стати тою рекламою, якої не вистачає нашим природним ландшафтам та професійному персоналу, котрий ще не втік за кордон та не змінив роботу, аби зайняти нішу, котру займають зараз країни східної Європи та Нова Зеландія – знімального майданчика для блокбастерів з того ж Голлівуду та інших країн. До того ж це візуально дуже гарна картина, яку хочеться переглянути ще принаймні один раз, аби відволіктись від сюжету і віддатись насолоді спостереження за зображенням, грою акторів та виловлюванню “родзинок”, закладених в сценарій, а значить можна вважати, що час “перших млинців” для українського кінематографу закінчується – починається повноцінне життя.