Вперед і вгору

“Піксар” продовжує щоразу робити диво, руйнуючи будь-які уявлення, які складаються про можливості студії. Ще рік тому в своїй рецензії на “ВОЛЛ-І” автор цих рядків писав, що аніматори з цієї студії завжди роблять роботів чи іграшки людянішими за самих людей. І от цього року майстри випустили мультфільм, де довели, що людей вони робити теж вміють – більш людяними, ніж більшість ігрових стрічок.

uppp1.jpg

Можливо, найкраще, що є у цій картині, – пролог до основної історії, розповідь про кохання Карла та Еллі. Розповісти за хвилин сім-вісім екранного часу історію єднання двох сердець, історію життя двох людей, від дитинства до глибокої старості, делікатно і ніде не перегинаючи, так щоб діти зрозуміли основу, а дорослі зрозуміли ще більше – це вже мистецтво, варте ціни на квиток. Причому звучить цей пролог досить-таки сумно, змушуючи згадати Чака Берріса із “Зізнань небезпечної людини” (бажаючі перекладуть цей шматок самі, бо він все ж таки має до теми не пряме відношення).

I came up with a new game-show idea recently. It’s called The Old Game. You got three old guys with loaded guns onstage. They look back at their lives, see who they were, what they accomplished, how close they came to realizing their dreams. The winner is the one who doesn’t blow his brains out. He gets a refrigerator.

uppp2.jpg

Карл Фредріксен саме з тих, хто свій холодильник отримає, хоча на початку фільму ніщо не свідчить про це. Основний сюжет картини дає йому можливість пройти еволюцію, можливо, більш значну, ніж все його попереднє життя. До цього Карл в тій чи іншій мірі завжди залишався самим собою, але незвичайні обставини змушують його робити вчинки, про які він ніколи й не мріяв. Це те, що “Піксар” робить завжди і практично завжди з успіхом: ставить перед собою майже неможливе завдання і доводить, що немає нічого неможливого. Взяти двох персонажів, для яких, здавалося б, термін “розвиток характеру” зовсім недоречний, – старого, який давно сформувався як особистість і навряд чи колись зміниться, і малого, який тільки-но почав формувати власні уявлення про навколишній світ, – і змусити їх змінюватись і розвиватись впродовж не дуже довгої, але емоційної подорожі, – це виклик, на який студія відповіла більш ніж гідно, створивши свій черговий чудовий твір. Не думаю, що разом узяті Джек Ніколсон і, скажімо, Гейлі Джоел Осмент 1999 р. (важко зараз з цими дітьми-акторами – вони з’являються, знімаються кілька років і зникають без сліду) могли б разом зробити щось краще, ніж те, що “зіграли” анімаційні Карл і Рассел.

Автори залишились оригінальними практично в усьому, від мети, яка для персонажів врешті-решт стає головною (це не вища драматургічна математика, але все ж таки герої не влаштовують революцію у загубленому світі і не розігрують інший подібний сценарій, який здатна написати людина, що здавала і не здала тест на IQ) до їх оточення – двоє основних, так би мовити, персонажів другого плану створюють безліч кумедних ситуацій, щоразу зриваючи аплодисменти. Єдиний момент, де фантазія їх не спрацювала, – головний лиходій, його мотивація і методи. Вийшов всього-навсього стандартний психопат, штампований, нецікавий і до того ж нестрашний (справа ще й в тому, що цього року у плані “страшний по-анімаційному” є з ким порівнювати – мається на увазі кігтисте чудо з “Кораліни в країні кошмарів”). Але це незначний недолік.

uppp3.jpg

Підсумок: чергова творча перемога “Піксар”. Черговий претендент № 1 на “Оскар” для найкращого повнометражного мультфільму року (гідним конкурентом поки що може бути лише вищезгадана “Кораліна”). Велике задоволення для глядачів усіх вікових категорій.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *