На перший погляд це мелодрама про втрачене раптом кохання, яке двоє молодих людей намагаються віднайти. На другий – стрічка, що пропонує подумати на тему, що саме визначає людину як особистість. Що формує реальність, в якій існує конкретний індивід – випадок чи доля?
Спочатку глядача знайомлять з історією кохання Пейдж і Лео, двох самостійних, дорослих у всіх відношеннях людей, з моментами, які сформували їх стосунки. Потім Пейдж разом з пам’яттю втрачає ці моменти – а разом з ними і суттєву частину свого життєвого досвіду. Вона пам’ятає себе студенткою, тому, цілком логічно, повертається під крильце до батьків. Рішення, які повністю змінили її життя і погляди, які стали невід’ємною частиною її дорослішання, вона прийняла пізніше – а без них вона б ніколи не зустрілась з Лео, чоловіком із зовсім іншого кола, ніж її батьки.
Саме це, а не відсутність спогадів про Лео у Пейдж стає завадою на шляху героїв до спільного щастя – стерлась та частина життєвого досвіду, яка сформувала особистість. Хтось із знайомих героїв сприймає це як повернення у минуле, хтось – як другий шанс, який мало кому випадає в житті. Піде Пейдж зовсім іншим шляхом, тим самим, який давно приготували для неї батьки, чи якимось чином зможе вдруге увійти в ту саму річку?
Приблизно у середині фільму це питання виходить на перший план, залишаючи позаду питання, яке, судячи з усього, було головним для авторів – чи повернеться Пейдж до Лео? Відповідь на це друге питання може бути чи не бути наслідком відповіді на перше (не будемо видавати спойлери), але в контексті сюжету воно все більше починає здаватися менш суттєвим, виглядає швидше як проста данина жанру.
Сценарій має свої недоліки, проте їх принаймні частково компенсує гра [Макадамс->rachel-mcadams], яка впоралася з не зовсім простим завданням провести героїню крізь різні фази розвитку особистості. Поряд з нею [Ченнінг Татум->channing-tatum] виглядає блідо, хоча екранна хімія між ними присутня – просто у нього завдання і роль значно простіші: майже весь фільм його персонаж мучиться. Напевно, краще було б сказати “страждає”, але, на жаль, Татум не страждає, а саме мучиться, тому виникає бажання, щоб його особисті сцени звели до мінімуму.
[Сему Нілу->sam-neill], [Джессіці Ленг->jessica-lang] та [Скотту Спідману->scott-speedman] не пощастило у тому плані, що сценаристи обрали майже чорно-білий підхід до другорядних персонажів: усі вони уособлюють або творче самостійне життя, або лицемірне існування “вищого класу”. Досвідчені Ніл та Ленг більш-менш витягли своїх одновимірних персонажів за рахунок не діалогів, а поглядів; їх молодший колега залишився у програші.
Підсумок: так зване дейт-муві – те, що ніби спеціально знімалось для закоханих пар. Решті можна рекомендувати переважно через гру Макадамс і непересічний сюжет (заснований до того ж на реальних фактах).