Бився президент, точніше, майбутній президент Лінкольн із вампірами, це було (хоч і не в реальності, а в хворобливій голлівудській фантазії). А тепер сестричкам Беннет і містеру Дарсі роздали зброю і відправили воювати з нечистю. Чому б і ні, врешті-решт.
Плюс у тому, що кіно серйозно себе не сприймає – принаймні в тих частинах, які стосуються боротьби із зомбі: дуже вродливі і дуже добре озброєні дівчата згадують монастир Шаолінь, різні види бойових мистецтв і при цьому все одно у першу чергу мріють вийти заміж. Знятий фільм не без смаку і виглядає досить смішно – поки єдиний жарт, на якому він побудований, не починає набридати, просто тому, що навіть у найкращих жартів час дії обмежений, а стрічка все ж таки повнометражна. На щастя, ті частини “Гордості”, які збереглися від роману Остін без змін, працюють, як майже завжди в більш звичних екранізаціях. На жаль, третій акт, найбільш змінений у порівнянні з класикою, де розгортається повномасштабна битва з мертвяками, не вийшов практично зовсім.
“Попелюшка” Лілі Джеймс виявилась дуже якісною Елізабет – можна навіть сказати, не гіршою за, наприклад, Кіру Найтлі. Жанри адаптації, ясна річ, відрізняються, тому й завдання перед акторками стояли не зовсім однакові: Джеймс зокрема довелося битися і робити трюки, з чим вона цілком пристойно впоралася. Але при цьому в її виконанні присутні і гордість, незалежність та розум, необхідні для цього образу у будь-якому, навіть пародійному, варіанті. Цього не можна сказати про її партнера Сема Райлі: з нього вийшов дуже посередній Дарсі і малопереконливий героїчний борець із зомбі. Джек Х’юстон у ролі Вікхема, якого перетворили на повноцінного лиходія, відверто переграє, однак для подібної картини такий підхід здається не найгіршим. У ролі татуся Беннета блиснув завжди доречний у фільмах про нечисть Чарлз Денс.
Підсумок: досить незвичне кіно, яке майже добре працює як романтична мелодрама, більш-менш гідно працює як пародія, проте майже зовсім не працює як напружений хорор, яким воно час від часу теж намагається бути. Рекомендується тим, хто з гумором поставиться до центральної ідеї і буде з нетерпінням очікувати моменту, коли в черговому витворі “фабрики мрій” Джейн Ейр зійдеться у двобої, наприклад, з перевертнем і порубає його срібною катаною.