З кожним новим розділом ця серія все більше нагадує [“Голодні ігри”->hunger-games], і це не дуже хороша річ. Не те щоби вона була блискучою спочатку, але, як і в подібних їй, у першій частині була більш-менш цікава ідея, така, як ділення на фракції, лабіринт з монстрами чи, власне, самі “голодні ігри”. Здавалося б, на цьому слід зупинитися, проте зараз кожний хоче створити саме трилогію, і через брак ідей кожному доводиться діставати з голови бачене у сотнях фільмів і прочитане у сотнях книжок.
Що можна застосувати у таких випадках? Звичайно ж, радіоактивну пустелю з “Шаленого Макса”. Звичайно ж, білі футуристичні міста з літаючими машинами. Звичайно ж, загальну казарму для всіх. І – як же без неї – революцію, яку завжди влаштовують американські автори, коли не знають, що робити. Візуальний бік стрічки абсолютно неоригінальний, навіть незважаючи на досить непогані спецефекти, і те саме стосується сюжету. Сюрпризів немає взагалі: роль у подіях нового персонажа, директора Бюро з генетичних удосконалень, зрозуміла з першої ж хвилини його появи на екрані, і тоді ж елементарно вираховується фінал.
Як і в другій частині, динаміка і (невдала) спроба нагнати саспенс спостерігаються лише в останній чверті двогодинної стрічки. Як і в другій частині, головна героїня пасивна майже до самого фіналу, коли за якусь хвилину перетворюється на рішучу і непереможну дівчину-воїна, яка обов’язково врятує всіх і все. Вудлі – актриса непогана, однак більшу частину фільму вона просто дивиться на все навколо своїми красивими очима, і щойно ми дізнаємось, що Тріс – чергова Обрана, інтерес до неї зникає миттєво. Не кажучи про те, що будь-яка “хімія” між головними героями випарувалася ще на стадії попередньої частини і так і не повернулася.
Акторський ансамбль робить спроби пробудити цікавість до подій на екрані, незважаючи на те, що це справа майже приречена. Пітер Теллера все ще найбільш живий і саркастичний з персонажів, однак його сюжетна функція теж зрозуміла заздалегідь. Воттс пасує роль холоднокровного лідера, що швидко перетворюється на кровожерного тирана, але й її героїня залишається двовимірною. З Денієлса вийшов відносно непоганий лиходій, хоча відчуття загрози він не викликає – просто слизький бюрократ, якому начхати на всіх інших.
Підсумок: вторинний у всіх відношеннях зразок популярного жанру, поки що найгірший у своїй серії – це при тому, що залишилась ще одна частина. Хорошого багато не буває, а от “Дивергента”…