КіноБлог

До бiса цих людей. Вони знову його вбили!

Все ж таки час цiкаво розставляe своi наголоси. Це вiдчуваeться, коли порiвнюeш три версii "Кiнг-Конга" - 1933 р., 1976 р. i найсвiжiшу, зняту Пiтером Джексоном.

Цей сюжет завжди був трохи провокацiйним, як i будь-яка iсторiя про абсолютне протистояння, в якому не можна однозначно вибрати, за яку сторону вболiвати. В оригiналi Конг - монстр (лялька з пластилiновою головою - образ не завжди приeмний), хоча й не зовсiм традицiйний, людство в особi мужнiх режисера Денхема й першого помiчника капiтана Дрiскола впевнено виграe у нього глядацькi симпатii, але не з великою перевагою. У картинi 1976 р. розподiл симпатiй фiфтi-фiфтi майже зберiгаeться, але цього разу вiдчутно схиляeться на користь Конга: вiн вже людиноподiбна тварина, часом небезпечна, але з добрим серцем. У версii Джексона людству не залишаeться жодного шансу (якщо не рахувати мiс Дарроу, про яку мова трохи пiзнiше).

Режисер свiдомо вiдкинув усi компромiси. На екранi немаe нiяких представникiв влади, вiйськових керiвникiв i т. i., яким шкода тварину, але якi йдуть на таку жертву, щоб не постраждали люди. Майже всi людськi персонажi, якi з'являються (епiзодично) у другiй половинi фiльму, пiдкреслено позбавленi привабливостi, з тими ж, з якими ми встигли познайомитись на початку, вiдбуваються химернi змiни.

Мужнiй капiтан перетворюeться на кровожерливого нелюда, кумедний режисер-хитрун Денхем - на жадiбного манiяка, готового манiпулювати будь-ким заради власноi вигоди. Комiк Джек Блек цiлком серйозно граe людину, яка продаe душу американськiй мрii: трансформацiя його кiнематографiста-iдеалiста а-ля Орсон Веллс в балаганного блазня - один з найцiкавiших аспектiв фiльму. Дрiсколу (якого перетворили з морського вовка на iнтелiгента-сценариста) у виконаннi не дуже потрiбного тут Бродi дiстаeться не завжди логiчна екранна метушня. Комп'ютерний Конг, якого майже можна сплутати з живим, впевнено залишаe iх всiх позаду за цiлком людськими якостями.

З так званою романтичною лiнieю взагалi вiдбуваeться майже диво. В оригiналi Енн просто боiться свого покровителя-велетня, хоча й майже вболiваe за нього, коли вiн захищаe ii вiд динозавра. У героiнi Джессiки Ланж у стрiчцi 1976 р. з Конгом були трохи складнiшi стосунки, i все ж таки для неi вiн залишався твариною, яку було трохи жаль. Що ж стосуeться Енн у виконаннi Наомi Воттс... так дивляться не на тварину. Сказати, що ii сцени з Конгом - найкращi лiричнi сцени в цьогорiчному розважальному американському кiно, - це буде якщо й перебiльшення, то невелике.

У Джексона набагато переконливiше аргументовано, чому цар звiрiв зацiкавився Енн, i взагалi вся його поведiнка набагато природнiша, нiж в попереднiх версiях - як i мотивацiя всiх персонажiв.

Якщо ж абстрагуватись вiд попередникiв фiльму, то у ньому самому можна знайти ще чимало достоiнств. Початок картини - швидкi й яскравi замальовки на тему Великоi депресii. Добре виписанi характери в першiй половинi стрiчки. Сцени з "вищим свiтом" нью-йоркського шоу-бiзнесу, якi свiдчать, як низько впав Денхем. Всi екшн-епiзоди - треба просто бачити, на що Джексон перетворив класичний двобiй Конга з динозавром.

Перезнiмати кiнолегенду, переповiдати класичний сюжет - завдання невдячне. Ще важче зробити його сучасним, змусити спостерiгати за ним поколiння з iншими смаками й уподобаннями. Джексону це вдалось - але саме завдяки емоцiям, не спецефектам. Його "Кiнг-Конг" - це ностальгiчний епос i про наiвнiсть кiнематографу, i про наiвнiсть людства тiei доби. Наiвнiсть i недалекогляднiсть, якi iнколи перетворюються на трагедiю.