Сіріана

Інколи Голлівуд намагається перетворити політичний трилер на шоу: надмір спецефектів та екшн-епізодів, зірки в кожному кадрі і таке інше. В цьому немає нічого доброго, але навряд чи виходом є робити цілком навпаки. Якщо відкинути кількох відомих акторів, роль жодного з яких не можна назвати головною, “Сіріана” майже повністю позбавлена привабливості для рядового глядача (і глядач, відчувши, що ним нехтують, на стрічку активно не ходив, принаймні в США). Що ж стосується художньої цінності даного кінотвору, слід визнати: “мозаїчний” стиль у цьому випадку працює не дуже добре.

Роберт Олтмен та Пол Томас Андерсон створили чудові стрічки, використавши комбінацію багатьох сюжетних ліній, персонажів і точок зору. Останній вдалий приклад такого різновиду кіно – минулорічне “Зіткнення”, номіноване, до речі (на відміну від “Сіірани”), на головний “Оскар”. “Мозаїчний” стиль добре працює, коли йдеться про, наприклад, хаотичний за своєю творчою природою світ моди (“Висока мода”), тему, до якої не може бути однозначного ставлення (причини, прояви і наслідки сучасного расизму в “Зіткненні”) або про “життя взагалі” (“Короткі відрізки”, “Магнолія”). Содерберг і його сценарист Геген намагались застосувати цей підхід до теми боротьби з актуальним сучасним злом в його різних проявах (наркобізнес, тероризм) – теми, яка сама по собі має надзвичайний детективний і публіцистичний потенціал. Це виглядало не дуже природно у [“Траффіку”->traffic] і ще гірше в “Сіріані”.

Для такої тематики більше підходить погляд більш зосереджений і “прямий”: класичний сюжет такого ґатунку – людина, начебто цинічна й досвідчена в політичних змовах, дізнається про новий, ще невідомій їй рівень корупції. Згадаймо Редфорда в “Трьох днях Кондора” чи того ж Редфорда і Хоффмана в “Усій президентській раті”. Їх місце могли зайняти в “Сіріані” і молодий представник компанії, який входить в довіру до сина шейха, і колишній агент, якого здали спецслужби, і афро-американський слідчий, який розкопує корупцію у великій нафтовій компанії. Але цього не сталося. Вони з’являються лише як ілюстрації до окремих абзаців великої статті на задану тему замість того, щоб бути її героями. Назавжди залишиться загадкою, чому за роль в цьому фільмі академіки номінували Клуні.

Де немає героя – немає історії. Навіть документаліст Майкл Мур розумів це, тому дав своїй найвідомішій стрічці двох героїв – Буша і себе улюбленого. Все ж таки краще, ніж зовсім нікого. В “Сіріані” ж – лише холодний і майже позбавлений емоцій погляд. Наявність в сюжеті великої кількості складних і зовсім необов’язкових деталей, поєднана з невмінням недосвідченого режисера втримувати глядацьку увагу, сприяє заглибленню публіки у міцний, здоровий сон.