Ця стрічка у жодному разі не відкриває нової сторінки у жанрі воєнної драми. У неї інше завдання: як і чимало якісних фільмів цього жанру, створених у різних країнах, “Тубільці” знайомлять глядачів з ще невідомою їм сторінкою воєнної історії. Цього разу це участь у Другій світовій війні на боці Франції представників колонізованих народів.
Ситуація незвична і непроста: люди йдуть воювати за країну, на землю якої вони раніше не ступали. У декого з них ця країна знищила усю родину. Чому ж вони йдуть? Хтось піддався впливу пропаганди, хтось хоче розбагатіти, забираючи “своє” у вбитих фашистів, хтось тікає від сірої буденності вдома, але майже всіх у першу чергу вабить можливість зробити свій внесок у щось набагато більше, ніж самі вони, і довести, що у цій справі вони не гірші за інших.
Незважаючи на те, що у фільмі знайшлося місце і для сцен бойових дій, і для колізій мелодраматичних, на перший план вийшла тема самоствердження і самоповаги. Герої-араби ризикують життям нарівні з французами, але ніхто не поспішає давати їм відзнаки і відпустки. Декого з них це всерйоз обурює. Підвищення їм теж не дочекатися, крім хіба що тих, хто навчився маскувати свою “чорноту”. Однак не відступають вони, до останнього сподіваючись, що справедливість буде відновлено. Підсумок буде гіркий, логічний і дуже життєвий. Ті, у кому більшість їхніх однополчан бачили людей другого сорту, бились з надією, але без жодного шансу отримати те, що заслужили. Тому спроба нагадати про їх подвиг хоча б у такий спосіб заслуговує якнайменш на увагу.
Мабуть, журі Каннського фестивалю вчинило правильно, відзначивши квінтет головних виконавців, а не когось одного з них: разом вони створили колективний “портрет невідомого героя”. Акторське виконання, а також вдало обрана режисерська інтонація (реалізм з долею емоційності, але майже без сентиментальності) і вправно знятими бойовими епізодами (особливо слід відмітити фінальний бій) зробили з цієї картини вартий перегляду зразок воєнної драми.