Скайлайн

Зразок нового цікавого експерименту: спроба створити незалежне від великих студій кіно, яке б продемонструвало цим студіям, що видовищні стрічки можна робити і без їхнього фінансового двигуна. З цим Страуси (брати-режисери, не птахи) впоралися. Інше питання: чи буде цей фільм цікавий тим, хто не знає передісторії, не знає мети постановників?

Те, що це витвір незалежних, можна помітити хіба що через відсутність у початкових титрах знайомої назви і через відсутність на екрані відомих фейсів. Причому останнє насправді вже теж не фактор: ми живемо в епоху, коли студії відкидають зірок з 20-мільйонними гонорарами як баласт. Їм все ще платять ці самі гроші, але тільки за виправданий ризик, перевірений матеріал. Скажімо, Джонні Деппу – за “Піратів Карибського моря” та фільми Тіма Бертона. Зірка нині з’являється нізвідки (тобто переважно з серіалів), світить років зо два (з них десь півроку її вважають перспективною і ще півроку – супер), а потім зникає за непотрібністю. Тому глядач, який бачить достатньо фільмів і добре орієнтується у цих тенденціях, того факту, що у “Скайлайні” немає зірок, може не помітити взагалі. Він спокійно сприйматиме Еріка Балфура як нову зірку, а Дейвіда Заяца – як зірку другого плану на кшталт Пола Гіаматі. Тим більше, що грають вони не гірше і не краще – витримують необхідний для жанру емоційний рівень, не затьмарюючи сам жанр.

Але в чому ж все таки був сенс такого експерименту, чи була у нього інша причина, ніж викладена у першому реченні першого абзацу? Чи є якась родзинка у фільмі, таке, заради чого його слід дивитись обов’язково? Питання непросте. Є, звичайно ж, фінал, але про нього розмова окрема. Є професійно зроблений жанр, який виглядає тим більше виграшно на тлі того факту, що створювати у фантастичних стрічках саспенс рівня “Чужого” та “Щось” студії давно розучилися (починаючи з 90-х поява на екрані прибульців – це виключно привід для сміху, неважливо, чиста це комедія “Марс атакує!” чи серйозна комедія “День Незалежності”). Є непогані психологічні замальовки на початку, в яких, тим не менш, насправді нічого виключно цікавого немає. Є візуальний ряд, який виглядає ефектно у реалістичних кадрах (найперший проліт камерою над хмарочосами – найкращий у фільмі), але вкрай банально у сценах фантастичних, з усіма цими інопланетними “бичками” і “павучками”, дизайн яких поєднує “матричний” варіант з просто дешевим. Є, знову ж таки, Балфур, Заяц та інші, які зробили, що могли, і навіть трохи більше.

На тлі останніх експериментів з жанром на кшталт “Монстро” та “Дев’ятого округу” “Скайлайн” виглядає менш виграшно саме тому, що демонструє надто чисту, стерильну картинку без ознак “документальності”, зйомок ручною камерою тощо, і спецефекти високого рівня. Як вже було сказано, це урок для великих студій, але звичайний глядач може просто не зрозуміти, чому саме цей проект настільки активно рекламується як незалежний.

І останні рядки стосуються, звичайно ж, фіналу. Не видаючи жодних спойлерів, можна сказати, що це НЕ один з тих фіналів, які перегортають догори ногами усе попереднє сприйняття фільму. Це швидше трохи несподіване обігрування багатьох класичних міфів на тему кохання. У моєму особисто розумінні це трохи гірка метафора того, що головний герой нарешті усвідомив, що тепер насправді готовий. Але простір для інтерпретацій залишили досить широкий, тому це ще один майже плюс.