Воно

Воно (It / Оно). Фільм жахів. США, 2017. Режисер Андрес Мускетті. У ролях: Білл Скарсгард, Джейден Ліберхер, Джеремі Рой Тейлор, Софія Лілліс, Фінн Вулфхард, Джек Грейзер, Чоузен Джейкобс, Вайт Олефф, Стівен Богерт, Ніколас Гамільтон.

it_2017_poster

З 6 вересня стрічку “Воно” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”.

Після низки дитячих зникнень семеро підлітків, які називають себе Клубом Невдах, розуміють, що у містечку полює загадкова смертельна істота, яка уособлює усі їх страхи, проте найчастіше з’являється у вигляді клоуна Пеннівайза…

А це вже досить неординарне явище – не те щоб інтелігентний, але розумний хорор, дуже добре знятий і зіграний. З одного боку, нічого в цьому дивного немає, бо це екранізація одного з найкращих і найвідоміших творів Стівена Кінга. З іншого, таки є чому дивуватися, оскільки серед кіноадаптацій його книг (у першу чергу це стосується саме жанру жахів) не так вже й багато вдалих.

it_2017_1

До вдалих не належала і попередня, телевізійна, версія “Воно”: єдиним, що було у ній дійсно хорошого, був Пеннівайз у виконанні Тіма Каррі. У кадрі його було відносно небагато, оскільки так і має бути, решта ж екранного часу була нуднуватою, причому якщо сцени з героями-дітьми ще якось вийшли, то з дорослими – відверто ні. Тому рішення авторів нового фільму зосередитись виключно на дітях слід визнати вдалим; що вони будуть робити із явно запланованою другою частиною, щоправда, у цьому випадку зрозуміти важко, але, можливо, спосіб покращити її все ж таки знайдеться. Вийшов цілком самодостатній фільм з емоційним і напруженим сюжетом.

it_2017_2

Дивно, але факт: зі Скарсгарда вийшов не гірший Пеннівайз, ніж з Каррі, а це один з найважливіших компонентів картини. І справа навіть не в тому, що його, на відміну від попередника, обслуговують якісні комп’ютерні спецефекти, що роблять якомога жахливішими його пазурі та зуби. Актор пішов своїм оригінальним шляхом, і його трактування образу страшного клоуна дало нам один з найбільш виразних кінематографічних образів зла цього року.

Звичайно, одна з головних ідей книги у тому, що Пеннівайз-Воно – лише одне з облич зла, що переслідують центральних персонажів. Дорослі у найкращому випадку байдужі, у найгіршому – відверто тиранічні, і немає гіршого з них, ніж татусь Беверлі. Підліткова банда Генрі Бауерса теж виглядає зовсім не безневинною, пускаючи в хід ножі і націлюючись на пістолети. Таким чином, момент, коли герої об’єднуються проти кривдників, грає достатньо тріумфально, хоча, як не дивно, у попередній екранізації він спрацьовував краще. Можливо, тому, що там сцена була довша і докладніша.

it_2017_3

Режисер Мускетті продемонстрував справжній талант працювати з юними акторами, навіть найбільш досвідчених з яких аж ніяк не можна назвати зірками. Усі вони практично не фальшивлять, оживляючи розповідь про справжню міцну дитячу дружбу і перше кохання, а у протилежному випадку стрічку вкрай важко було б сприймати всерйоз. Оскільки, незважаючи на чудового Пеннівайза, кіно все ж таки не є дійсно страшним, швидше умовно страшним. Тому успіх проекту багато в чому залежав від акторів-дітей. Звичайно, не всім дістались рівноцінні ролі: у порівнянні з центральним тріо (Біллі, Бен, Беверлі) решта не дуже запам’ятовується, проте, враховуючи хронометраж стрічки, цього й слід було чекати.

Підсумок: один з найкращих хорорів року, один з найкращих розважальних фільмів року і одна з найкращих екранізацій творів Кінга. Для любителів жанру і творчості письменника перегляд обов’язковий, для усіх інших – бажаний.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *