Рік: 2006

Гері Гробовськи – веселий хлопець, що вміє гарно залицятися до дівчат і любить веселий холостяцький відпочинок. А ще – він працює в компанії “Три брати” із двома своїми братами, де влаштовує екскурсії по Чікаго, причому має славу найкращого гіда і в чергу на його екскурсії записуються за місяць заздалегідь. А Брук Мейерс – чудова дівчина, вона працює в галереї “Мерілін Дін” і ходить із хлопцем у картатому кашкеті та шортах на бейсбол. Такої красуні він, ясна річ, не гідний, тому Гері, одного разу зустрівшись з ними на матчі, застосовує усе своє ораторське мистецтво і таки відбиває Брук у любителя картатих кашкетів. Через рік вони вже являють собою звичайну пару, що живе в цивільному шлюбі в квартирі, придбаній в кредит. І, як це звичайно і відбувається, при спільному мешканні під одним дахом проявляються негативні риси, а невміння виправляти їх у собі може призвести до повного краху сім’ї, що лише почала зароджуватись.

Відразу скажу – фільм мені дуже сподобався. Ну скажіть – багато ви знаєте фільмів про розлучення, що не були б комедіями і при цьому були дуже повчальні? Я таких не знаю – навіть “Сімейка Роуз”, що за сюжетом дуже схожа, де розходилася пара Дуглас-Тернер (один з головних жартів картини – саме ці актори зображували пристрасне кохання у “Романі з каменем” і потім у “Перлині Нілу”), була комедією від початку й до самого кінця, незважаючи на летальний кінець для обох. Із цим же фільмом все не так – дивитися, як кохаюче один одного подружжя робить великі й маленькі дурниці на шляху до повного розриву стосунків дуже сумно. У картині дуже детально зображено, як непоступливість потроху розчиняє почуття, як кислота. На перший погляд, прості життєві дріб’язки типу прохання допомогти в митті посуду після сімейного свята, схрещуючись із давно відомими рисами чоловіків і жінок – егоцентричність перших та звичка говорити лише натяками других, можуть чинити страшні речі, особливо коли додається небажання поступитися псевдогордовитістю і бажання вирішити проблему через лемент та виливання один на одного образ і злості, що довгий час накопичувалась.

Все ж таки щось є в цих “токійських дріфтах”, плавному дрейфуванні на ризикованому повороті. З візуальної точки зору і навіть концептуальної. Відразу тягне на роздуми про “витонченість східної душі”, навіть якщо біля голови сценариста така думка і близько не пролітала.

“Поясни мені за 40 секунд, в чому сутність цих дрифтів”, – просить молодий шибайголова, який щойно приїхав з Америки, одного з місцевих. Але вивчення цього мистецтва займе у героя набагато більше, ніж 40 секунд. Тут би і додати щось на кшталт думки чи двох про відмінність двох культур, хоча б на молодіжно-урбаністичному рівні, – ні, не шкодять вони екшн-жанру і ніколи не шкодили, досить згадати (відповідно тематиці) “Якудзу” Поллака та “Чорний дощ” Скотта. Та й в “Червоній спеці” Хілл намагався показати два різні за національним характером типи служителя закону (наскільки у нього це вийшло – інше питання). Але ж автори “Потрійного форсажу” навіть не намагаються, здаючись на милість штампу.

Поняття “везіння” у кожного своє, але Ешлі Олбрайт може вважати себе везучою за будь-якими мірками – вона завжди виграє в лотереї, їй часто трапляються загублені гроші, дощ припиняється, щойно вона ступає на вулицю, а потрібні слова для переконання клієнта із півмільярдними статками самі приходять на думку. Вона вже починає робити і, безсумнівно, зробила б запаморочливу кар’єру, не зведи її доля з Джейком Хардіном – повною протилежністю Ешлі. На нього скрізь щось падає, штани рвуться у найважливіший момент, машини обливають брудом, а працівники усіх навколишніх рятувальних служб і поліцейських дільниць вже давно із ним знайомі.

Але випадковий поцілунок обертає колесо фортуни в інший бік і міняє їх “карми” місцями – у Джейка починається зліт кар’єри музичного агента з розкруткою своєї групи, а у Ешлі рветься сукня, ламається каблук, вона втрачає роботу і потрапляє до в’язниці за звинуваченням у сутенерстві. Тепер їй потрібно знайти невідомого хлопця, що вкрав у неї фортуну.