Про кіно українською
Єва Грін (Eva Green / Ева Грин) народилась 5 липня 1980 р. у Парижі. Її батько Вальтер Грін, норвежець за походженням, працює стоматологом. Мати – француженка алжирського походження Марлен Жобер, відома актриса, яка останнім часом займається дитячою літературою. У Єви є сестра-близнюк Джой. Вони сильно відрізняються одна від одної, навіть фізично. Джой вивчає бізнес, не любить театр і ніколи не бачила гри Єви. В житті вони не спілкуються.
Єва навчалась в американській школі у Парижі. У 17 років вона залишила Францію, щоб вивчати англійську мову у Рамсгейті, графство Кент, а потім повернулась до Парижу. Після того, як Грін отримала вищу освіту, вона провела три роки у Школі Святого Павла. Приблизно тоді Єва вирішила обрати акторську кар’єру і розпочала навчання у ряді престижних європейських та американських університетів на курсах акторської майстерності й режисури (Школа драматичного мистецтва Сен-Поль у Парижі, Академія драматичного мистецтва Вебер Даглас у Лондоні, Школа мистецтв Тиш при Нью-Йоркському університеті).
Єва Грін (Eva Green / Ева Грин) народилась 5 липня 1980 р. у Парижі. Її батько Вальтер Грін, норвежець за походженням, працює стоматологом. Мати – француженка алжирського походження Марлен Жобер, відома актриса, яка останнім часом займається дитячою літературою. У Єви є сестра-близнюк Джой. Вони сильно відрізняються одна від одної, навіть фізично. Джой вивчає бізнес, не любить театр і ніколи не бачила гри Єви. В житті вони не спілкуються.
Пірати Карибського моря: Прокляття «Чорної перлини» (Pirates of the Caribbean: The Curse of the Black Pearl / Пираты Карибского моря: Проклятие «Черной жемчужины»). США, 2003. Режисер Гор Вербінскі. У ролях: Джонні Депп, Джеффрі Раш, Орландо Блум, Кіра Найтлі, Джонатан Прайс, Джек Девенпорт, Грегорі Р. Алозіо, Пол Кегні, Маккензі Крук, Грег Елліс.
1+1, неділя 19 листопада, 20.20
12-річна Елізабет Свонн та її батько, губернатор, знаходять у морі хлопчика Вілла Тернера, який дивом вижив після нападу піратів на торгове судно. Через вісім років батько намагається видати Елізабет заміж за командора Норрінгтона, однак вона симпатизує закоханому у неї Віллу. Несподівано на місто нападають морські горлорізи. Елізабет потрапляє до них у полон; рятувати її вирушають Тернер та авантюрист Джек Сперроу, якого перед цим мало не повісили у місті.
Пірати Карибського моря: Прокляття «Чорної перлини» (Pirates of the Caribbean: The Curse of the Black Pearl / Пираты Карибского моря: Проклятие «Черной жемчужины»). США, 2003. Режисер Гор Вербінскі. У ролях: Джонні Депп, Джеффрі Раш, Орландо Блум, Кіра Найтлі, Джонатан Прайс, Джек Девенпорт, Грегорі Р. Алозіо, Пол Кегні, Маккензі Крук, Грег Елліс.
1+1, неділя 19 листопада, 20.20
12-річна Елізабет Свонн та її батько, губернатор, знаходять у морі хлопчика Вілла Тернера, який дивом вижив після нападу піратів на торгове судно. Через вісім років батько намагається видати Елізабет заміж за командора Норрінгтона, однак вона симпатизує закоханому у неї Віллу. Несподівано на місто нападають морські горлорізи. Елізабет потрапляє до них у полон; рятувати її вирушають Тернер та авантюрист Джек Сперроу, якого перед цим мало не повісили у місті.
Атракціон «Пірати Карибського моря» було створено ще у 1965 р. за наказом самого Волта Діснея. Він складається з піратського корабля, нападу лиходіїв на мирне місто і подорожі у човні по підземній річці у печері, яка є схованкою «морських розбійників» – роботів-манекенів, котрі розігрують сценки і співають піратські пісні. Американцям подобається ця розвага, тому студія Діснея перетворила однойменний фільм на свій головний літній блокбастер 2003 року, незважаючи на те, що її попередня «піратська» стрічка «Планета скарбів» не мала успіху у прокаті.
Сценарій фільму писали четверо авторів. Джей Волперт («Граф Монте-Крісто») збагатив парковий атракціон новими героями і складною романтичною інтригою; Стюарт Бітті, головний голлівудський знавець піратських пригод, додав реалізму; Террі Россіо та Тед Елліот («Шлях до Ельдорадо», «Шрек») працювали над містичними епізодами.
Продюсером «Піратів» став Джеррі Брукхаймер («Армагеддон», «Перл Харбор»), який був у захваті від ідеї з прокляттям та її втілення на екрані: «Наші лиходії не можуть померти, бо їх немає серед живих. Проте насолоджуватись життям вони теж не можуть, а місячне світло перетворює їх на скелетів. Вербінскі і студія спецефектів Джорджа Лукаса перевершили себе: черепи мають «риси обличчя», а на кістках зберігаються шматки плоті та одяг. Я ніколи не бачив нічого схожого на цих скелетів!»
У ватажка кістлявих піратів перевтілився лауреат «Оскара» Джеффрі Раш («Блиск», «Закоханий Шекспір»), який заради цієї ролі відмовився від запрошення зіграти на сцені у виставі «В очікуванні Годо» Беккета. «Чимало колег не зрозуміли мій вибір, казали, що мене привабили легкі гроші, – каже 51-річний австралієць. – Але я не збираюсь слухатись тих, хто бажає бачити мене тільки у престижних проектах. Я характерний актор». 250 чоловік для піратської масовки знайшли у Лос-Анджелесі та Флориді.
Бюджет стрічки склав 82 млн. доларів. Неподалік від Лос-Анджелеса, у Палос-Вердес, створили великий форт, а у павільйонах студії – макети «Чорної перлини» і одного з британських військових кораблів. Декорації піратської печери довелося будувати двічі: напередодні зйомок їх знищила пожежа (кінокомпанії Діснея це обійшлося у зайві півмільйона). Морські бої знімали у Сент-Вінсенті (Малі Антильські острови); ролі командорського корабля «Безстрашний» та конкуруючого з ним «Перехоплювача» «зіграли» американський бриг «Леді Вашингтон» (1989) і фінський «Єдиноріг» (1946). На знімальному майданчику було використано близько півсотні старовинних гармат.
D.O.A.: Живі чи мертві (D.O.A: Dead Or Alive / D.O.A.: Живые или мертвые). Німеччина-США, 2006. Режисер Корі Юень. У ролях: Девон Аокі, Джеймі Пресслі, Холлі Веланс, Сара Картер, Ерік Робертс, Наташа Малте, Метью Марсден, Кейн Косугі, Коллін Чоу.
Найкращі бійці усього світу збираються на турнір D.O.A. Ніхто з них не здогадується, що справжня мета чоловіка, що організував турнір (Робертс), – вибрати чотирьох найкращих бійців і випробувати на них комп’ютерну програму, яку він пообіцяв терористам усього світу…
D.O.A.: Живі чи мертві (D.O.A: Dead Or Alive / D.O.A.: Живые или мертвые). Німеччина-США, 2006. Режисер Корі Юень. У ролях: [Девон Аокі->devon-aoki], Джеймі Пресслі, Холлі Веланс, Сара Картер, [Ерік Робертс->eric-roberts], Наташа Малте, Метью Марсден, Кейн Косугі, Коллін Чоу.
Найкращі бійці усього світу збираються на турнір D.O.A. Ніхто з них не здогадується, що справжня мета чоловіка, що організував турнір (Робертс), – вибрати чотирьох найкращих бійців і випробувати на них комп’ютерну програму, яку він пообіцяв терористам усього світу…
В житті трапляються цікаві речі. Ніколи не думав, що побачу “бондівський” фільм, який буде більш-менш схожий на екранізацію роману Флемінга.
Кіношна “бондіана” вже давно стала самостійним міфом зі своїми правилами, які в усьому світі знають набагато краще, ніж першоджерело – хоча б тому, що романи були, за сучасними мірками, досить нудними, в них було багато дурниць та пропаганди і зовсім не було гумору. З перших же років стало зрозуміло, що в кіно з цим далеко не поїдеш – і тоді з’явились спочатку легка іронія, а потім відверта клоунада, гаджети від містера К’ю і безнадійно закохана Манніпені. Але в перших двох фільмах (“Доктор Ноу” та “З Росії з любов’ю”) усього цього майже не було – принаймні не було тієї гумористичної інтонації, яка вперше з’явилась у третій стрічці – “Голдфінгері”. Власне, саме цей третій фільм зробив “бондіану” такою, якою ми її знаємо сьогодні.
В житті трапляються цікаві речі. Ніколи не думав, що побачу “бондівський” фільм, який буде більш-менш схожий на екранізацію роману Флемінга.
Кіношна “бондіана” вже давно стала самостійним міфом зі своїми правилами, які в усьому світі знають набагато краще, ніж першоджерело – хоча б тому, що романи були, за сучасними мірками, досить нудними, в них було багато дурниць та пропаганди і зовсім не було гумору. З перших же років стало зрозуміло, що в кіно з цим далеко не поїдеш – і тоді з’явились спочатку легка іронія, а потім відверта клоунада, гаджети від містера К’ю і безнадійно закохана Манніпені. Але в перших двох фільмах (“Доктор Ноу” та “З Росії з любов’ю”) усього цього майже не було – принаймні не було тієї гумористичної інтонації, яка вперше з’явилась у третій стрічці – “Голдфінгері”. Власне, саме цей третій фільм зробив “бондіану” такою, якою ми її знаємо сьогодні.
Проте спробуємо уявити – що, якби не було взагалі “Голдфінгера” і усього, що було далі? Якби ім’я Бонда не асоціювалось в усьому світі з гаджетами і планами захоплення світу? Якби на цьому матеріалі через багато років просто спробували створити шпигунську стрічку – не серйозну, але й не відверто фантазійну? Тоді ми б отримали “Казино “Рояль” – картину, яка демонстративно ігнорує більшість правил “бондіани” і при цьому доводить, що заслуговує право на життя.
К’ю та Манніпені не з’являються в кадрі взагалі, немає й гаджетів, якщо не рахувати тієї дурної мобілки чи що там воно є (ця “непряма” реклама – найбільш дратуючий аспект фільму). Справжній жах починається у середині фільму, у розпалі карточної гри, коли Бонд заявляє, що йому немає різниці, що пити. І злочинців, які мріють не менш як про захоплення світу, теж немає, як і їхніх куленепробивних перших помічників. Навіть від обов’язкової гучної кінцівки з вибухами і морем спецефектів практично нічого не залишилось.
Майже усі штампи сорокарічної “бондіани” відкинуто – свідомо, не випадково. Родина Капустяників (тобто Брокколі) немовби каже нам – з 21-го фільму все буде по-іншому. Це серйозна заява – враховуючи коло прихильників серіалу, які поважають традиції і, напевно, спробують вже завтра (17.11.06) порвати “Казино” на шматки саме з цієї причини. Це можна навіть назвати сміливим експериментом – для даного різновиду жанрового кіно. І це той напрямок руху кіносеріалу, за яким справді цікаво спостерігати. Тому що вперше років за двадцять у ньому з’явилось щось справді нове і живе.
Цього разу “красивий бік” шпигунської професії в її кіношному варіанті поєднується з відносним реалізмом. Ми бачимо Бонда по вуха в крові і бачимо, як його цілком серйозно катують. В енді хеппі дуже небагато. І вбиває новий агент 007 теж цілком серйозно. Денієл Крейг зробив маленьке диво, повністю абстрагувавшись від усіх своїх попередників за винятком Шона Коннері – але того Коннері, який був у перших двох фільмах, коли був магнетизм, проте присмак іронії був майже непомітним. У Крейга є свій магнетизм – перш за все у погляді, за який, думаю, його і вибрали, немигаючому котячому погляді хижака. Вперше після Коннері я бачу Бонда, який дійсно схожий на чоловіка, а не на клоуна (Мур), сентиментальне теля (Далтон) чи манекен (Броснан) – ці епітети навіть не від мене особисто, просто приклади того, в якому саме напрямі рецензенти можуть зайти, оцінюючи того чи іншого екранного Джеймса. Свою лінію Крейг веде надзвичайно впевнено і жорстко – якщо й можуть виникнути претензії до такого Бонда, то саме в “немотивованій жорстокості”, що саме по собі звучить смішно.
Гірше за інші вийшла остання третина фільму. Просто закоханий Бонд – це НЕ НЕТИПОВО. І Джордж Лезенбі в “На таємній службі Її величності” намагався одружитися, і Далтон у “Живих вогнях” всерйоз закохувався у віолончелістку, і Броснан в “І цілого світу замало” мало не плакав, вбиваючи Електру Марсо. Тобто, по-перше, таке вже було, це якраз зовсім не революційно, а по-друге, саме такому жорсткому Бонду це не дуже пасує. Хоча тут принаймні можна звинуватити безпосередньо Флемінга – цей фільм ближчий до його тексту, ніж будь-який інший.
Підсумок: це кіно все одно подивляться всі, хоча далеко не всім воно сподобається. Традиціоналістам “бондіани” воно не сподобається точно, за названими вище причинами. Однак якщо настав час влити в серіал нову кров, то цей напрямок поки що здається правильним, як і вибір головного виконавця.
Справжнє ім’я Віна Дізеля (Vin Diesel) – Марк Вінсент. Він народився 18 липня 1967 р. у Нью-Йорку. Вперше зацікавився шоу-бізнесом у три роки: під час циркової вистави хлопчик мало не взяв участь у виступі трупи, але його вчасно зупинила мати. На сцену Марк потрапив зовсім випадково: у сім років він разом з друзями заліз у театр, щоб трохи побешкетувати там. Жінка, яка у цей час репетирувала якусь виставу, помітила хлопчаків, дала їм сценарій і пообіцяла 20 доларів, якщо вони будуть щодня приходити до неї на репетиції після школи.
На відміну від багатьох своїх ровесників, котрі знімались у телефільмах та рекламі, Вінсент довго залишався вірним театру. Однак це заняття не було прибутковим, тому йому довелось шукати іншу роботу. У 17 років завдяки вправам у спортзалах Марк вже був досить м’язистим хлопцем і без проблем влаштувався викидайлом в один з нічних клубів на Мангеттені. Саме тоді молодий актор почав називати себе Віном Дізелем.
Справжнє ім’я Віна Дізеля (Vin Diesel) – Марк Вінсент. Він народився 18 липня 1967 р. у Нью-Йорку. Вперше зацікавився шоу-бізнесом у три роки: під час циркової вистави хлопчик мало не взяв участь у виступі трупи, але його вчасно зупинила мати. На сцену Марк потрапив зовсім випадково: у сім років він разом з друзями заліз у театр, щоб трохи побешкетувати там. Жінка, яка у цей час репетирувала якусь виставу, помітила хлопчаків, дала їм сценарій і пообіцяла 20 доларів, якщо вони будуть щодня приходити до неї на репетиції після школи.
На відміну від багатьох своїх ровесників, котрі знімались у телефільмах та рекламі, Вінсент довго залишався вірним театру. Однак це заняття не було прибутковим, тому йому довелось шукати іншу роботу. У 17 років завдяки вправам у спортзалах Марк вже був досить м’язистим хлопцем і без проблем влаштувався викидайлом в один з нічних клубів на Мангеттені. Саме тоді молодий актор почав називати себе Віном Дізелем.
Сценарій своєї першої короткометражки «Багатоликий» Дізель написав усього за п’ять днів, а зняв цю стрічку за три дні. Вона коштувала лише 3000 доларів; Він був режисером, продюсером, сценаристом і актором в одній особі. Аудиторія з 200 чоловік в Anthology Film Archives на Мангеттені зустріла картину вельми позитивно, завдяки чому вона змогла взяти участь у Канському фестивалі. Фільм сподобався Стівену Спілбергу, який запросив Дізеля у стрічку «Врятувати рядового Раяна» (1998) на роль Адріана Капарзо.
У недорогому фантастичному трилері «Чорна діра» (2000) актор вперше з’явився на екрані в амплуа крутого антигероя, що підкорюється тільки власному кодексу честі. Швидкісний хіт «Форсаж» (2001), в якому Він відтворив той самий образ, зробив його зіркою. За зйомки у наступній картині – «Три ікси» (2002) – Дізель запросив 10 млн. доларів. «Мені зовсім не подобається платити жовторотій зірці 10 мільйонів, – сказав голова студії «Революшн» Джо Рот, – проте у цьому бізнесі усе побудовано на ризику та інтуїції». Рот не помилився: Дізель забезпечив фільму 140-мільйонні касові збори у прокаті США.
Наступний великий проект Віна, фантастичний бойовик “Хроніки Ріддіка” (2004), не мав великого успіху у прокаті, однак цю відносну невдачу компенсував “Лисий нянь” – дебют актора у комедійному жанрі, який став одним з хітів початку 2005 р. На черзі – роль Ганнібала (не Лектера) в історичному епосі, про яку Дізель давно мріє.
Побачення моєї мрії (Employee of the Month / Свидание моей мечты). Комедія. США, 2006. Режисер Грег Кулідж. У ролях: Джессіка Сімпсон, Дейн Кук, Ефрен Рамірес, Дакс Шепард, Харланд Вільямс.
Двоє працівників “Суперклубу”, Зак Бредлі та Вінс Дауні (в житті – абсолютні протилежності), змагаються за звання “Працівник місяця” і за серце нової сексуальної продавщиці Емі.
Побачення моєї мрії (Employee of the Month / Свидание моей мечты). Комедія. США, 2006. Режисер Грег Кулідж. У ролях: Джессіка Сімпсон, Дейн Кук, Ефрен Рамірес, Дакс Шепард, Харланд Вільямс.
Двоє працівників “Суперклубу”, Зак Бредлі та Вінс Дауні (в житті – абсолютні протилежності), змагаються за звання “Працівник місяця” і за серце нової сексуальної продавщиці Емі.
Стрічку знято за сценарієм Дона Калейма, Кріса Конроя та Грега Куліджа. Зйомки, які почались 15 лютого 2005 р., проходили в Альбукерку і Санта Фе, у штаті Нью-Мексіко. Бюджет – 12 млн. доларів.
Оскільки Дейн Кук та Дакс Шепард ззовні дуже схожі, продюсери попросили останнього пофарбуватись у блондина, що він із задоволенням зробив.
Під час зйомок між Куком та Джессікою Сімпсон зав’язались стосунки: їх разом бачили у різних місцях у досить невимушених позах. Акторка наполягала, що це лише дружба.
Приємно переглядати інтелігентну розвагу. Не вишукану і не інтелектуальну, а просто інтелігентну. Таку, яка дарує задоволення, тонко натякаючи, що глядач – це все ще не та адреналінова мавпа, яку бажають бачити у кріслі кінозалу виробники туалетних комедій та екранізацій комп’ютерних ігор. І в цьому випадку можна навіть отримати задоволення від того, що тебе як слід обдурили.
Режисер зі сценаристами спланували свою виставу не гірше за Ейзенхайма. В обох випадках спосіб реалізації може бути винахідливим, однак сама ідея проста: змусити публіку повірити у те, в що їй хочеться повірити, яким би неможливим воно не здавалося, і після цього жодні логічні докази вже не матимуть значення. Ще Хічкок казав, що питання глядачі ставлять, коли прямують з кінотеатру додому, а до того часу вже всі квитки продано. Так і в “Ілюзіоністі”: у “фінальній афері” Ейзенхайма можна знайти два десятки логічних нестиковок, моментів, які він, яким би розумним не був, просто не міг прорахувати в силу своїх чисто людських обмежень, але кому воно треба, коли на закуску подають такий солодкий хеппі-енд?
Приємно переглядати інтелігентну розвагу. Не вишукану і не інтелектуальну, а просто інтелігентну. Таку, яка дарує задоволення, тонко натякаючи, що глядач – це все ще не та адреналінова мавпа, яку бажають бачити у кріслі кінозалу виробники туалетних комедій та екранізацій комп’ютерних ігор. І в цьому випадку можна навіть отримати задоволення від того, що тебе як слід обдурили.
Казино “Рояль” (Casino Royale / Казино “Рояль”). США, 2006. Режисер Мартін Кембелл. У ролях: Денієл Крейг, Єва Грін, Катерина Муріно, Медс Міккелсен, Джуді Денч, Себастьян Фукан, Симон Абкаріан, Джанкарло Джанніні, Джеффрі Райт.
Нова місія Джеймса Бонда (Крейг) пов’язана з подорожжю на Мадагаскар, де він має вистежити терориста на ім’я Моллака. ЦРУ стає відомо, що банкір Ле Шиффр (Міккелсен), який фінансує терористичні організації, планує виграти великі гроші у покер в казино “Рояль” у Чорногорії. Британська розвідка дає Бонду завдання виграти цю партію і знищити таким чином організацію Ле Шиффра.
Казино “Рояль” (Casino Royale / Казино “Рояль”). США, 2006. Режисер Мартін Кембелл. У ролях: [Денієл Крейг->daniel-craig], [Єва Грін->eva-green], Катерина Муріно, Медс Міккелсен, Джуді Денч, Себастьян Фукан, Симон Абкаріан, Джанкарло Джанніні, Джеффрі Райт.
Нова місія Джеймса Бонда (Крейг) пов’язана з подорожжю на Мадагаскар, де він має вистежити терориста на ім’я Моллака. ЦРУ стає відомо, що банкір Ле Шиффр (Міккелсен), який фінансує терористичні організації, планує виграти великі гроші у покер в казино “Рояль” у Чорногорії. Британська розвідка дає Бонду завдання виграти цю партію і знищити таким чином організацію Ле Шиффра.
Джек Пеленс (Jack Palance / Джек Пэленс, справжнє ім’я – Володимир Палагнюк) – актор українського походження, якому пощастило потрапити до голлівудської еліти. Колишній боксер та футбольний захисник, котрий цікавиться живописом, музикою і літературою, зіграв кілька десятків ролей в кіно та на телебаченні і неодноразово ставав лауреатом престижних нагород.
Батьки майбутнього актора, Іван та Ганна Палагнюки, приїхали у США з села Івано-Золоте, що на Тернопільщині. У Леттімер-майнз (Пенсильванія) Іван працював шахтарем, а також був секретарем відділення Українського товариства. 18 лютого 1920 р. у Палагнюків народився син Володимир, який згодом взяв псевдонім Джек Пеленс. Він закінчив університет штату Північна Кароліна і Стенфордський університет, після чого дебютував на Бродвеї у п’єсі «Велика двійка», що витримала лише кілька вистав. Здібності лицедія по-справжньому розкрилися у трупі палкого прихильника системи Станіславського – режисера Еліа Казана, який у той час ставив «Трамвай «Бажання» Теннессі Вільямса.
Джек Пеленс (Jack Palance / Джек Пэленс, справжнє ім’я – Володимир Палагнюк) – актор українського походження, якому пощастило потрапити до голлівудської еліти. Колишній боксер та футбольний захисник, котрий цікавиться живописом, музикою і літературою, зіграв кілька десятків ролей в кіно та на телебаченні і неодноразово ставав лауреатом престижних нагород.
Батьки майбутнього актора, Іван та Ганна Палагнюки, приїхали у США з села Івано-Золоте, що на Тернопільщині. У Леттімер-майнз (Пенсильванія) Іван працював шахтарем, а також був секретарем відділення Українського товариства. 18 лютого 1920 р. у Палагнюків народився син Володимир, який згодом взяв псевдонім Джек Пеленс. Він закінчив університет штату Північна Кароліна і Стенфордський університет, після чого дебютував на Бродвеї у п’єсі «Велика двійка», що витримала лише кілька вистав. Здібності лицедія по-справжньому розкрилися у трупі палкого прихильника системи Станіславського – режисера Еліа Казана, який у той час ставив «Трамвай «Бажання» Теннессі Вільямса.
Саме Казан привів Пеленса до Голлівуду, знявши його у стрічці «Паніка на вулицях» (1950). Невдовзі Джек виборов премію «Новачок року» за гру у бродвейській п’єсі «Темрява опівдні», а через кілька років номінувався на «Оскара» за виконання ролей другого плану у картинах «Раптовий переляк» (1952) та «Шейн» (1953). У 1956 р., зігравши боксера-професіонала у телефільмі «Реквієм важковаговику», актор здобув приз «Еммі».
Більшість екранних персонажів Пеленса, за його словами, «є далекими від того, щоб здаватися приємними». До кола «чорних характерів» належать майже всі ролі Джека, відомі нашим глядачам: брутальний представник могутньої нафтової компанії у нестандартному вестерні «Оклахома, яка вона є» (1972) Стенлі Крамера, жорстокий син Чінгісхана в історичному епосі «Моголи» (1961), мафіозі у бойовику «Танго і Кеш» (1990) Андрія Кончаловського і у «Бетмені» (1989) Тіма Бертона. «Я не завжди грав негідників, – каже актор. – Проте негативні ролі зазвичай є найбільш змістовними, вони надають виконавцю більше простору, та й люди схильні краще запам’ятовувати «поганих хлопців».
Загадковість та багатогранний талант Пеленса привернули увагу телепродюсера Джека Хейлі-молодшого, який підшукував ведучого для другого сезону популярної серії програм «Хочете вірте, хочете ні!». «Джек Пеленс – це абсолютно унікальна постать, – вважає Хейлі. – Він надзвичайно привабливий, володіє таємничою і водночас серйозною манерою триматися, яка подобається усім. Але що в нього справді чудово – це якість, яку мають тільки лічені виконавці. Джек розповідає так, що змушує вас відчути, ніби ви сидите з ним біля багаття. Він має неймовірну здатність бути оповідачем».
У 1992 р. актор нарешті отримав довгоочікуваного «Оскара» за другорядну роль старого ковбоя Керлі, який допомагає сучасним американцям відчути себе «піонерами Дикого Заходу», у досить дотепній комедії «Міські піжони» Рона Андервуда.
Джек Пеленс завжди цікавився своїм українським походженням. Він брав участь у відкритті пам’ятника Тарасу Шевченку у Вашингтоні (штат Колумбія) 24 червня 1964 р., двічі виступав у Канаді під час святкування урочистих подій, спонсором яких було Українське національне товариство, а в середині 90-х навіть збирався створити образ гетьмана Мазепи в американсько-українському фільмі.
Чомусь криза ідей у Голлівуді найчіткіше проявляється в анімації. Хтось каже, що це не крадуть один у одного теми, а просто “ідеї самі літають в повітрі”, але факт є факт. То у них за один сезон створюють відразу дві казки про царство комах (“Мурахи” та “Життя комахи”). То леви всі поголовно тікають із зоопарку, поспішаючи на волю (“Мадагаскар” і “Велика пригода”). А тепер відразу дві банди звірят взялися воювати з цивілізацію, тільки одні з них лізуть у місто (“Лісова братва”), а інші обороняються від міста, яке пхнеться до лісу (“Сезон полювання”).
Якщо відкинути це спостереження, особливих претензій до цієї чергової гумористичної комп’ютерної анімації і не виникає. Добре зроблена розвага, цікава в якійсь мірі і дітям, і дорослим, з гумором, дією і жвавими характерами. Слід відзначити, що загальний рівень продукції цього жанру поки що є досить високим. Але, на жаль, не можна не помітити й те, що він (дуже поступово) знижується з кожним роком – по мірі того, як кількість таких картин зростає. Вони всі побудовані за одним рецептом, і вже через деякий час їх просто не буде можливості відрізнити одну від іншої – як роботи диснеївської студії пізніх років, коли великого кіноказкаря вже не було, а його колишні помічники продовжували ліпити стрічки у його стилі.
Чомусь криза ідей у Голлівуді найчіткіше проявляється в анімації. Хтось каже, що це не крадуть один у одного теми, а просто “ідеї самі літають в повітрі”, але факт є факт. То у них за один сезон створюють відразу дві казки про царство комах (“Мурахи” та “Життя комахи”). То леви всі поголовно тікають із зоопарку, поспішаючи на волю ([“Мадагаскар”->madagascar] і [“Велика пригода”->wild]). А тепер відразу дві банди звірят взялися воювати з цивілізацію, тільки одні з них лізуть у місто ([“Лісова братва”->over-the-hedge]), а інші обороняються від міста, яке пхнеться до лісу (“Сезон полювання”).
