Категорія: Рецензії

Голлiвуд перiодично звертаeться до призабутого жанру “плаща i шпаги”, нiби доводячи, що “фабрика мрiй” може примусити працювати навiть архаiчну на перший погляд рiч. Перспектива бути поставленим на конвеeр цьому жанру, на щастя, поки що не загрожуe, бо далеко не кожен пов’язаний з ним проект стаe касовим хiтом. “Маска Зорро” була одним з небагатьох виняткiв. Не можна сказати, що Голлiвуду вдалося вдихнути нове життя в легенду про месника, що розписуe стiни буквою Z, але стрiчка вийшла жвавою, де треба кумедною i видовищною. Бандерасу i Хопкiнсу добре пасували ролi молодого i старшого Зорро, а уродженка Уельсу Зета-Джонс зачарувала публiку, миттeво ставши зiркою.

У продовженнi Хопкiнса немаe, i шарму досвiдченого й мудрого месника, який оживляв екран у “Масцi”, цього разу сильно не вистачаe. Бандерас i Зета-Джонс на мiсцi; хоча iх персонажi майже не змiнились, iх новий статус чоловiка i дружини дозволяe наповнити фiльм зовсiм не обов’язковими сiмейними сценами. Втiм, для голлiвудських сценаристiв обов’язковими були саме вони, оскiльки вони намагались зробити кiно про трiумф сiмейних цiнностей. Наймолодшi глядачi отримують власного героя – сина Алехандро i Елени, який видаe фокуси у стилi Зорро, не здогадуючись, що це його батько.

Найбiльше дратуe спроба прив’язати до сюжету полiтику. От вам i рiзниця мiж “фiльмом плаща i шпаги”, знятим у будь-якiй iншiй краiнi, i американським – у штатiвському варiантi герою недостатньо просто захищати невинних, йому треба рятувати демократiю. А загрожуe iй цього разу, як не дивно, не Азiя, а Eвропа, якою таeмно править стародавнiй лицарський клан. Дуже смiшний момент, коли месник рятуe скриню з голосами виборцiв. Зорро, де ж ти був у Флоридi? До речi, наш шляхетний герой голосуe як Зорро – мабуть, вiн також проголосував i як Алехандро. Фальсифiкацiя! Куди дивиться виборча комiсiя?!

Назва навiюe ностальгiю на всiх, хто бавився у цю надзвичайно популярну гру у 90-х. На це автори стрiчки i розраховували. I момент, який точно iмiтуe стиль гри (тобто коли глядач разом з героeм починаe вiдстрiл монстрiв “вiд першоi особи”), – найкращий у фiльмi. Але до нього треба витерпiти години пiвтори, а це не так легко.

Смертельну нудьгу навiюe вже сама фабула. Марс, загадковий телепортер, вченi, якi коять казна-що i погано закiнчують, потвори, за якими треба бiгати темними коридорами, щоб в результатi бути вкушеним i перетворитись на одну з них. Скiльки разiв ми вже таке бачили? Хоча на сюжетi комп’ютерноi гри зi сценарieм особливо не розженешся, це зрозумiло. Автори навiть намагались дати двовимiрним персонажам якiсь особистi риси: один – наркоман, iнший – релiгiйний фанатик. Це не дуже допомогло. Але ж режисер Бартковяк вже встиг набити руку на бойовиках (“Ромео маe померти”, “З колиски в могилу”). Цього разу вiн явно почуваeться не в своiй стихii. Блукання коридорами марсiанськоi станцii, пiд час якого зникаe то один, то iнший боeць, швидко стомлюe. Не дуже вражають i спецефекти, чудовиська такого типажу з’являються на екранах мало не щороку, а найпотужнiшу зброю з гри героi застосовують усього два чи три рази.

Якщо характеризувати коротко – сумiш футбольного репортажу i повчальноi “мильноi опери”, причому “мильна опера” домiнуe. Iншого можна було й не чекати, враховуючи те, що найбiльш зацiкавленою у створеннi фiльму була фiрма “Адiдасс”. Популяризацiя у Штатах традицiйно eвропейського виду спорту – справа шляхетна, а тим паче намiр заробити на цiй популяризацii трохи грошенят. Але причому тут кiно?

А воно майже i не причому. Хоча футбол знято добре. Наскiльки реалiстично – це iнша справа, тут нехай аналiзують спортмени-профi, але видовищно. Часом навiть помiтно, хто кому дав лiктем та пiдставив ногу, на вiдмiну вiд традицiйних футбольних епiзодiв з багатьох пересiчних картин (з серii “троe бiгло – двоe впало”).

У головного виконавця, Куно Бейкера, якесь майбутнe в кiно швидше за все буде, i цей фiльм, цiлком можливо, посприяe появi натовпiв прихильниць у молодого бандерасика. От тiльки який з нього актор, у “Голi!” ви не побачите, бо грати тут нема чого (крiм футболу). Краще переглянути стрiчку “Мрiючи про Аргентину” з Бандерасом у головнiй ролi i Куно у другоряднiй – вона даe краще уявлення про те, що для хлопця ще не все втрачено, попри мильно-оперне минуле.

Нова “пластилiнова” анiмацiя провiдного таланту британськоi анiмацii Нiка Парка у США очолила список касових лiдерiв тижня. А от на Украiнi, схоже, знайде небагато прихильникiв: крiм автора цiei статтi, в затишному червоному залi “Кiнопалацу” було аж двi особи, i взагалi незрозумiло, як вiдбувся сеанс. Мабуть, причиною цього була повага “палацiвських” робiтникiв до кроликiв. Або до перевертнiв.

Вiдсутнiсть людей у залi – великий плюс для будь-якого фiльму, але особливо це стосуeться фiльмiв жахiв. Немаe кращоi терапii для нервiв, нiж переглянути наодинцi у темному залi щось по-справжньому страшне. Ось тут i доводиться пожалiти про те, що “Прокляття кролика-перевертня”, зробивши кiлька крокiв у напрямку анiмацiйного хоррора, швидко звертаe на перевiрену стежку пародii з цитатами з класики, якi можна впiзнати неозброeним оком. Пародiя на хоррор не може бути страшною – це, на жаль, аксиома.

Цiкаво, що зробили б з цього сюжету кiнематографiсти колишнього СРСР. Батько-параноiк, дiти-кримiнальники… Так i проситься щось густо-чорне, за поняттями i без просвiту.

Фiнський режисер Мякель зняв стрiчку не про злочинцiв. Його героi – молодi люди, якi для виживання у цьому свiтi використовують своi правила, правила, якi свiт не розумie, бо розумiти не хоче. Це часто працюe проти них, але вони знаходять спосiб використати це собi на користь.

Дивнi вони, цi хлопцi Таккунени. Всi сильнi, як бики, а нiколи не б’ються, як би iх не ображали. Просто у бiльшостi вiдпадаe бажання робити це пiсля того, як старший показуe, як легко вiн може пересунути автомобiль. Майже нi з ким не спiлкуються, дiвчат не запрошують… Загалом, неприeмностi вiд них… тому що вiд них жодних неприeмностей, а це дивно. Приблизно так мислять шкiльнi вчителi, якi намагаються будь-що випхати молодшого Таккунена з класу, хоча вiн хоче вчитись i поводиться не так нахабно, як бiльшiсть учнiв.

Цей фiльм починаeш дивитись з певним скепсисом. Якi новi пародii можна видати на супергеройську тему пiсля “Суперсiмейки”? Не дуже надихаe й рекламний ролик, а особливо iм’я режисера Мiтчелла, на фiльмах якого глядачiв не перестаe мучити болюче питання: чому головний герой такий придурок? Але все виявилось не настiльки погано. Кiно дивитись можна, гумор зовсiм не iдiотський, i, як виявилось, новi жарти про колег Супермена ще можна вигадати.

Як не дивно, анiмацiйна “Суперсiмейка” за настроeм була дорослiшою, нiж iгровий “Вищий пiлотаж”. В нiй героi, рятуючи свiт, переживали кризу середнього вiку i таке iнше. А “Пiлотаж” побудований як типова молодiжна комедiя, героi якоi проходять крiзь всi типовi для цього жанру ситуацii. Саме на подiбностi супергероiчного свiту до свiту звичайного й побудовано майже весь гумор, i працюe це досить таки непогано. Тим, хто терпiти не може цi два жанри, краще не дивитись.

Краще за iнших вiдчуваe пародiйно-гумористичний вiдтiнок фiльму досвiдчений Рассел, чий самозакоханий супергерой купаeться в славi. Критичне ставлення до американськоi поп-мiфологii вiдчуваeться i в тому, як змальовано подiл на касти, героiв i напарникiв, i стосунки мiж ними. В образi жалюгiдного вчителя – “вiчного напарника” взагалi бiльше суму, нiж будь-чого iншого, хоча у картинi вiн i e приводом для безкiнечних жартiв. Хтось завжди перший, iнший завжди в тiнi. Така собi метафора американського успiху, та й успiху взагалi, в загальнолюдському розумiннi. I порятунок, звичайно ж, у тому, щоб бути ближчим до “других”, залишаючись при цьому в числi “перших”. Як це називаeться? Правильно, полiткоректнiсть.

Перш за все – дуже сподобалась реакцiя колег по перегляду у маленькому затишному червоному залi. Пiсля фiнального кадру, як тiльки пролунав пiдсумковий пострiл, включили свiтло i автор цих строк попрямував до дверей, вони продовжували сидiти ще хвилину. Першими словами пiсля цього стали: “I що ж це було?” Чесно кажучи, такоi однозначноi реакцii у всiх, що завiтали до палацу кiно на раннiй сеанс, не бачив вже давно. Дехто навiть запропонував переглянути ЦЕ вдруге, щоб нарештi зрозумiти, про що ж було кiно. I його можна зрозумiти. Оскiльки з традицiйним способом мислення, як, власне, i з реальнiстю, картина маe справу постiльки-поскiльки.

Тих, хто завiтав на сеанс, почувши, що це зняв режисер “Карт, грошей i двох стволiв” та “Великого куша”, чекаe крутий облом. Те саме буде з тими, хто, прочитавши прес-релiз, очiкуe типового грального фiльму, такоi собi сумiшi “Афери” й “Казино” – а стрiчка мала багато шансiв звернути саме на цi рейки. Але, провiвши свiй потяг цими рейками майже половину фiльму, режисер рiзко пускаe його пiд укiс – глядачу на голову.

Не слiд витрачати час на те, щоб зайвий раз нагадати, як добре, що з фiльму вирiзали Мадонну, як чудово Рiчi вмie знiмати насилля i як вiн досi не втратив смаку до виразних другорядних озброeних типажiв (хоча зовсiм не згадати Утилiзатора просто неможливо, незважаючи на те, що вiн лише данина поширенiй кiнематографiчнiй традицii). Не хочу навiть намагатись розшифровувати кабалiстськi символи, якими нашпигований фiльм. Але спробувати розiбратись у тому, що нам намагались сказати, хоча б на примiтивному життeвому рiвнi заради жарту можна.

Коли зi стелi крапаe вода – це справжнiй жах, тут заперечити важко. Однак в кiно ми ходимо за трохи iншим жахом.

Можливо, для пересiчного американця життя у такому будиночку мрii, в якому поселяeться Далiя з дочкою, – це справжнiй екстрим, але для багатьох наших глядачiв це реальнiсть, i для того, щоб побачити ii, не треба платити за квиток. Шкода, але черговий голлiвудський римейк японськоi страшилки з розряду жахiв пропонуe майже виключно безкiнечнi потоки брудноi води. Буде зовсiм трiшки дечого iншого у фiналi, але той, хто прийшов дивитись саме фiльм жахiв, занудьгуe. Мало того, той хiд, який автори пiдготували для фiналу, вже показували зовсiм недавно (i бiльш жваво) у “Дзвiнку-2”.

Але те, що у фiльмi не все гаразд з жахами, зовсiм не значить, що йому немаe чим похвалитись. Психологiчному портрету головноi героiнi i акторському виконанню цiei ролi позаздрить будь-яка серйозна драма. Власне, весь фiльм – це бенефiс Дженнiфер Коннеллi, яка пiсля свого “оскарiвського” успiху нiяк не може дозволити собi розслабитись i просто плисти за течieю жанру: вона навiть в комiксовому “Халку” грала на повному серйозi.

Цю стрiчку почали розкручувати за рiк до прем’eри i рекламували мало не як афганський “Апокалiпсис сьогоднi”. Як не дивно, тема Афгану досi залишаeться недопрацьованою: час, коли ii дозволили використовувати, настав якраз в епоху перших i дуже недолугих крокiв кiнематографу колишнього СРСР у комерцiйному напрямку. Це призвело до створення безкiнечних штамповок-бойовикiв, що косили пiд “Рембо”, але й близько не наближались до якостi навiть цього далеко вiд iдеалу зразка. В той час як американське кiно може похвалитись такими видатними антивоeнними картинами, як “Мисливець на оленiв”, “Металева оболонка” або вже згаданий “Апокалiпсис”, Афганiстан, “радянський В’eтнам”, так i не отримав гiдного цiei сумноi i досi болючоi теми кiнотвору.

Конкурентiв у “9 роти” майже немаe, причому не тiльки серед “афганських” стрiчок. За постановочним розмахом в сучасному росiйському (не кажучи вже про наше, украiнське) кiно iй майже немаe рiвних. Справляють враження саме добротнiсть постановки та режисерський професiоналiзм. Сцену вибуху лiтака знято так, що iй може позаздрити будь-яка голлiвудська високобюджетка. Хоча вiдеоклiпнi вставки у кiлькох сценах здаються дуже недоречними.

Все ж таки слiд було залишити цiй стрiчцi невиразну невизначено-жанрову оригiнальну назву “Чотири брати”. Вона бiльше вiдповiдаe центральнiй iдеi i змiсту картини. А круто-бойовикове “Кров за кров” – це трохи про iнше. Бо eднаe чотирьох рiзних за характерами, вiком i кольором шкiри зведених братiв та iх матусю не рiдна кров, а дещо iнше. Близькiсть душ, вiдчуття, що e в свiтi людина, якiй ти потрiбен i яка готова на все заради тебе, – eднiсть вищого порядку, нiж просто бiологiчна спорiдненiсть.

Iдею цю раз i назавжди втовкмачила чотирьом юним бешкетникам старенька, яка займалась влаштуванням сирiт i кинутих дiтей у сiм’i. I цiй iдеi вони залишаються вiрними до кiнця, збираючись воювати мало не з усiм кварталом заради маленькоi справедливостi, яка маe значення тiльки для них чотирьох. На жаль, сам фiльм такою цiльнiстю похвалитись не може.

Вiн намагаeться бути i серйозною драмою, i крутим бойовиком. Як бойовик вийшло непогано: e погонi, стрiлянина, бiйки в розумних пропорцiях. Щоправда, Валберг, якого нам подають як суперкрутого боксера-важковаговика, на цього самого важковаговика зовсiм не схожий, а його фiнальний бiй з головним мафiозi – взагалi неподобство якесь. Достатньо було натякнути, що це дрiбний кримiнальник iз зiрваним дахом – цього б вистачило. Решту б зробила енергiя актора, яка виплескуeться в стрiчцi у кожнiй третiй сценi.