Категорія: Рецензії

Чомусь криза ідей у Голлівуді найчіткіше проявляється в анімації. Хтось каже, що це не крадуть один у одного теми, а просто “ідеї самі літають в повітрі”, але факт є факт. То у них за один сезон створюють відразу дві казки про царство комах (“Мурахи” та “Життя комахи”). То леви всі поголовно тікають із зоопарку, поспішаючи на волю (“Мадагаскар” і “Велика пригода”). А тепер відразу дві банди звірят взялися воювати з цивілізацію, тільки одні з них лізуть у місто (“Лісова братва”), а інші обороняються від міста, яке пхнеться до лісу (“Сезон полювання”).

Якщо відкинути це спостереження, особливих претензій до цієї чергової гумористичної комп’ютерної анімації і не виникає. Добре зроблена розвага, цікава в якійсь мірі і дітям, і дорослим, з гумором, дією і жвавими характерами. Слід відзначити, що загальний рівень продукції цього жанру поки що є досить високим. Але, на жаль, не можна не помітити й те, що він (дуже поступово) знижується з кожним роком – по мірі того, як кількість таких картин зростає. Вони всі побудовані за одним рецептом, і вже через деякий час їх просто не буде можливості відрізнити одну від іншої – як роботи диснеївської студії пізніх років, коли великого кіноказкаря вже не було, а його колишні помічники продовжували ліпити стрічки у його стилі.

Летить літак, на борту якого важливий свідок, який може поставити крапку у злочинній кар’єрі могутнього мафіозного боса. Що робить розумний мафіозний бос? Купує суддю і федералів. Що робить дурний мафіозний бос? Посилає за місто пару хлопів зі стрінгерами. Що робить мафіозний бос у “Зміїному польоті”? Випускає у літаку отруйних змій. І хто він після цього?

От що трапляється, коли Голлівуд та Інтернет разом намагаються робити кіно – наче одного Голлівуду для цього замало. Взагалі те, що останнім часом продюсери все частіше прислухаються до думки користувачів всесвітньої мережі, – процес позитивний. Особливо коли це стосується франчіз на кшталт “Гаррі Поттера” чи “Бетмена”, які мають велике коло прихильників, чию думку не враховувати зовсім було б просто нерозумно – оскільки саме від них в значній мірі залежить касовий успіх стрічки. Але дозволяти Інтернету керувати знімальним процесом (що, фактично, і мало місце у “Польоті”, принаймні частково) – це все одно, що запроваджувати в армії рішення усіх питань голосуванням. Замість більш-менш розрахованого (для середньостатистичного трилера) сценарію з потрібним темпом, ефектами і паузами маємо все відразу і в купі: в одній екранній хвилині поєднуються трах в сортирі, кровожерлива зміїна пика і мужня лисина Сема Джексона. І більш ніж прохолодний прийом картини публікою це підтверджує.

Інколи бувають в житті такі моменти, прийняте рішення в яких призводить до вибору шляху, яким спрямувати власне життя. Для поліцейського Двайта Блейхерта на призвисько “Бакі” таким моментом стала вулична сутичка, коли він вирішив допомогти своєму брату по синій формі, який бився з трьома розбишаками. Чудові боксерські прийоми обох копів дали їм підгрунтя для тривалої дружби з багатьма неприємностями для обох в результаті – занадто багато у Ліланда “Лі” Бланшарда виявилось скелетів в шафі, щоб вони затягли туди лише його одного.

Скільки не переглядаю фільми Браяна Де Пальми, постійно йому відмовляє почуття міри. Не міг він просто створити гарний, стильний фільм, який нагадає старі, добрі часи середини минулого століття – він натяг в нього все, що зміг поцупити у детективних стрічках тих років. В результаті фільм чітко поділяється на дві частини – основний сюжет про життя двох поліцейських детективів, яким доводиться і втихомирювати вуличні бійки, і ловити маніяків, і розслідувати вбивства різного ступеню жахливості, а між тим розбиратись з демонами в своїх душах, та ціла безладна купа додаткових ліній, нагорнутих на основну, які плутаються, зникають, знову виникають і залишають глядача в роздумах – до чого показали те чи інше. Якщо розвиток любовного трикутника головних героїв між собою поданий досить детально і зрозуміло, то відносини з іншими, додатковими героями, нагадують заплутаний клубок ниток, де є одні кінці і жодного початку.

І чого вони всі пруться у той будинок? Навіть ті, хто вже знає, що у цьому випадку по нього прийдуть мамця, сина і киця. Все одно притягує їх той зловісний дім. Наскільки він притягує глядача – інше питання.

Перша стрічка дійсно була страшнуватою, особливо якщо дивитися в майже порожньому кінозалі. І до фіналу не було особливо зрозумілим, хто саме причаївся у темряві. Просто час від часу вискакувало щось біле і з очима – в цьому і був жах. Звичайно, лише для тих, хто не бачив японського оригіналу – але і таких вистачало. Але зараз, коли ми все знаємо про ту мертву енергійну сімейку, це вже навряд чи когось сильно налякає. Будь-який монстр перестає бути страшним після того, як його добре роздивишся.

Коли людина вперше потрапляє з маленького містечка до мегаполісу – враження можна порівняти хіба що з народним висловом «вдарили мішком по голові». Велика кількість людей, інша швидкість усіх процесів, грошові потоки, стиль одягу та життя – це спочатку неймовірно приголомшує.
Великі компанії – це своєрідні мегаполіси в світі роботи, тому коли людина з провінції влаштовується на роботу до корпорації, перші враження взагалі не можна порівняти ні з чим. Особливо коли ця компанія діє в галузі ЗМІ, наприклад це буде редакція популярного жіночого журналу. Тут все «над» – надвисокі вимоги до зовнішнього вигляду, до працездатності, до швидкості мислення і навіть. Але якщо все це є – то через деякий час і відплата буде високою, потрібно лиш протриматись та звикнути до ритму. Хоч розслабитись не дадуть ніколи – надто вже багато в мегаполісах бажаючих успіху.

Саме це й трапилось з Енді Сакс: щойно після випуску їй пощастило отримати роботу, про яку мріють мільйони дівчат – стати секретарем самої Міранди Прістлі у відомому журналі «Подіум». От тільки під глянцевою зовнішністю знаходяться справжнісінькі дикі джунглі, де перемагає витриваліший і сильніший, а понад усім цим знаходиться сама цариця – велична Міранда, яка поводиться зі своїми підлеглими майже як з рабами, через що майже ніхто не витримує у неї на роботі досить часу, щоб чогось досягти, тільки наївна Енді про це ще нічогісінько не знає.

Історії про продажних копів вже були неодноразово. Історії про чесних поліцейських – теж. Історіями про протистояння мафії та поліції вже давно нікого не здивуєш. Але історій про протистояння пристойного хлопчика, який виріс в продажного копа, та сина мафії, який став чесним поліцейським не так багато, мабуть тому Мартіну Скорсезе захотілось перезняти гонконгську стрічку на свій розсуд.

Не знаю, як в оригінальній картині, але в своєму варіанті Мартін залишився вірний своїм традиціям – детальна розповідь про головних героїв від їх дитинства. Слухняний онук з бідного кварталу, Колін Салліван, приваблений легким заробітком великих грошей і впевненістю місцевого “хрещеного батька” Френка Костелло. Той вирощує його, як свого сина, і посилає навчатись до поліцейської академії. Колінова кар’єра просто летить вгору і невдовзі він стає керівником групи відділу внутрішніх розслідувань, не забуваючи постійно інформувати свого “тата” про небезпечні для того наміри поліції. Натомість Біллі Костіґан з злочинним світом знайомий від народження – злочинцями були усі чоловіки його сім’ї, що погано скінчилось для його батька та дядька. Сам же він вирішив не лише обрати чесне життя, а й стати захисником чесних людей – поліцейським. Завдяки своїй біографії він не може навіть мріяти про кар’єру, але знайомої зі світом мафії людини потребує комісар відділку Квінан та начальник відділу прикриття Діґнем – найперше випробувальне завдання для Костіґана буде дуже важке, адже йому потрібно вивести на чисту воду самого невловимого боса Костелло, в банду якого під прикриттям і засилають Біллі. На жаль йому доводиться не лише грати злочинця перед бандитами, а й виводити на чисту воду невідомого “щура”, який виказує усі плани поліції. Через постійний витік інформації справу Біллі засекречують, і про те, що він коп, відтепер знатимуть лише дві людини. Шпаги двох відступників схрестилися…

Ті, хто їздив в громадському транспорті, помічають – коли кількість людей переходить деяку межу, в салоні починають спалахувати суперечки. Вчені стверджують – у кожної людини є свій власний простір, в межах якого вона себе нормально почуває, натомість – дуже нервується, коли його порушує чужа людина. Наша планета зараз схожа на автобус в наближення пікової години – основна межа ще не перейдена, але в деяких місцях вже починають скубтись через те, що хтось комусь наступив на ногу. Що ж з нами станеться, коли людей наб’ється більше?

Це один з тих фільмів, які можна дивитися вже заради атмосфери. Навіть якщо забути про добрі акторські роботи і сповнений несподіваних поворотів та шокових розв’язкок сценарій, залишиться неповторна, відтворена у сірих тонах атмосфера film noir – світу зруйнованих мрій, зрадників-друзів, фатальних красунь, жорстоких злочинів, корупції й брехні.

Але крім самої атмосфери, у фільмі є багато вартого уваги. Це, перш за все, сама літературна основа – роман Еллроя, з яким не зміг впоратись навіть такий майстер, як Дейвід Фінчер. Де Пальма та сценаристи дуже добре адаптували його для екрану – не відчувається, що якась лінія провисає чи отримує логічного розв’язку. Стрічка може здатись трохи затягненою в середині, але в цей момент можна просто розслабитись і насолоджуватись атмосферою, як затишшям перед бурею – збиваючою з ніг лавиною карколомних поворотів в останній частині картини.

Мабуть, Скорсезе стомився битися за “Оскар”. У його новій стрічці спільного з академічними смаками немає нічого, крім доброго акторського складу. Гангстерсько-поліцейський жанр Кіноакадемія давно списала. І у “Відступниках” немає претензій на епічність, спроб створити сагу про те, з його побудована Америка (“Банди Нью-Йорка”), чи розповісти повість про справжню багату людину (“Авіатор”). Це просто якісне жанрове кіно.

Відчувається певна чужорідність сюжету – забагато співпадінь і відвертих натяжок. В гонконгівському бойовику чи трилері вони були б цілком на місці, а американську реалістичну кримінальну драму вони просто роблять нереалістичною. Сама відправна точка досить смішна. До банди приходить хлоп, який – всі це знають – вчився на копа, після цього починаються провали і облави, і вони ще сидять і довго й старанно думають – а хто ж “щур”? Скажені пси відпочивають. Що вже казати про те, що головні герої – випадково – по черзі сплять з однією психіаторкою. Треба було ще зробити їх сусідами, що мешкають на одному поверсі.

Казка про те, як Попелюшка середньостатистична стала Попелюшкою-принцесою. Якщо врахувати, що її грає принцеса, яка написала вже два щоденники, то виглядає це навіть вірогідно.

Хоча у героїні Хатауей трохи дратує наївність у тій формі, якої живі розумні люди позбавляються років у 15. Та й головна у фільмі не вона, а Меріл Стріп. Ще років п’ятнадцять тому одна з найкращих актрис світового кіно скаржилась, що у Голлівуді важко знайти цікаву жіночу роль – що вже казати про сьогоднішній день. Гідну роль для акторки такого калібру в американському розважальному кіно наших днів можна знайти хіба що в екранізації недурного бестселера, як у даному випадку. Стріп скористалась цим шансом на всі двісті відсотків: у неї пречудово вийшли і вовча хватка Прістлі, і її “людське обличчя”, яке вона дозволяє собі показати на кілька хвилин. Органічне поєднання цих двох речей – взагалі випадок рідкісний, тому й можна казати про дійсно повнокровний характер. Особливо слід відзначити погляди, якими Міранда ніби фіксує кожний новий етап в еволюції характеру своєї нової підлеглої.