Категорія: Рецензії

Олівер Стоун обіцяв, що ця його стрічка буде абсолютно аполітичним поглядом на всеамериканську трагедію. І не обманув – така вона і є. Але ж виникає логічне питання – навіщо її тоді було взагалі знімати?

Не треба бути Олівером Стоуном, щоб зняти якісний, реалістичний і, чесно, досить прісний репортаж про життя-буття двох копів під розвалинами та їхніх дружин під тиском поганих передчуттів. Це міг бути і не Стоун, і не потрібно було б відомих акторів у головних ролях, рекламної кампанії і взагалі широкого кінопрокату. Це могли б прокрутити на одному з кабельних каналів, зібравши дуже широку аудиторію, яка забуде про це за тиждень – про кіно, не про саму трагедію. І це приблизно місце цього фільму у загальному всесвітньому кінопотоку.

Одного разу Метт Сандерс, відомий серед друзів своєю скутістю у спілкуванні з жінками, під’юджений одним з друзів, спробував познайомитися з модельної зовнішності білявкою в метро. Білявка його відшила, але він, здійснивши героїчний вчинок – повернувши їй вкрадену сумочку, таки завоював її прихильність. Шкода, правда, що він вирішив позбутися комплексів таким чином, бо кохав він давно вже свою колегу, а білявка з метро виявилась не такою простою дівчиною, і не дозволить так просто з собою погратися і викинути. Тому що вона не лише якась там Дженні Джонсон, вона ще й відома супервумен “Дівчина-G”.

Мабуть всі здогадуються, що супергерої – теж в деякій мірі люди, тому їм властиві і людські риси. В кожному фільмі про супергероя йому обов’язково надають якихось людських рис, а оскільки супергерої – герої позитивні, то й риси їм надають виключно зі знаком “плюс”: прагнення кохання, доброту, бажання всім допомогти і таке інше. Оскільки супергерої покликані виховувати, то режисери не лізуть в темні куточки їхніх душ, навіть якщо трапляються пародії на усіляких “суперів”, то вони всі орієнтовані лише на висміювання їхніх надможливостей, що показується в жартах, які інколи виходять в зону “нижче пояса”.

Екранізація книг – завжди справа невдячна. З одного боку режисера скубуть прихильники книги, бо стовідсотково її передати кінострічкою неможливо, з іншого – кінокритики, бо фільми за мотивами книг завжди страждають на неповноцінність сюжету, оскільки з цілісного першоджерела задля зменшення тривалості одні моменти викидають, інші подають стисло, або взагалі змінюють, а з третього насідають продюсери, які хочуть обов’язково не лише повернути гроші за права на книгу та екранізацію, а й отримати прибуток. Деякі твори взагалі протипоказано екранізувати через сильну орієнтованість на читача та його фантазію – здебільшого в таких книжках йде мова про речі, які легше уявити самому, аніж зобразити для інших.

Мистецтво вимагає жертв… але чи в тому випадку, коли не тільки жертви, а й мистецтво будуть забуті століття по тому? Кому залишив свої секрети мовчазний майстер Гренуй, що від нього залишилось взагалі? Хіба що казка для дорослих про те, що народжений рабом може стати носієм зовсім не рабських амбіцій.

Як і будь-який небезталанний кінотвір, фільм Тіквера працює на багатьох рівнях, в тому числі і як моторошний трилер, і як переконлива картина епохи. Проте найголовніші рівні в ньому – це все ж таки оцінка співвідношення генія та його злочинів і дослідження причин і характеру цих злочинів.

Що б зробив нормальний поліцейський, якби йому прийшов лист від колишньої нареченої про зникнення її доньки? Скоріше за все передав би справу ФБР, бо це їхня парафія, і заспокоївся б. Надто якби той лист прийшов з острова, де живуть люди, але нема засобів зв’язку, що вже наводить на думку про секту релігійних фанатиків. Але Едвард Малус не з таких – оскільки нещодавно він пережив моральну травму через загибель жінки з дитиною у нього на очах та, власне, через його вину, то у нього є багато вільного часу і він вирушає на той острів, нікому нічого не сказавши. Виглядає це звісно як замасковане самогубство, але хто його зна, що там в голові у тих травмованих копів.

Звісно, на острові він таки знаходить релігійну спільноту, що вже третю сотню років живе там за законами матріархату і приносить жертви невідомим богам для кращого врожаю. От тільки на жертву призначено не дівчинку, як він спочатку подумав.

Ставити першому казахському історичному блокбастеру такі ж вимоги, як двотисячно першому голлівудському, було б просто не розумно. Якими б смішними не здавались початкові і фінальні слова у титрах во славу Назарбаєва, тут є той професійний рівень, до якого ще повзти й повзти нашому вітчизняному продукту.

Якщо умовно порівняти сучасний кінематограф з роками 50-60-ми (час, коли кінематограф накрила мода на історичні суперколоси), то напрошується порівняння “Кочівника” з виробами не голлівудськими, а європейськими, скажімо, італійськими – бюджети у них були не такі, як у “Бен-Гура” з “Клеопатрою”, масовки менші, батальні сцени і декорації – скромніші, і туди теж запрошували акторів “фабрики мрій”, яких далеко не всі знали у Штатах.

Відтепер будемо знати, що перший тиждень вересня в усьому світі – це час Стетема. Минулого року він у цей же час промчав по екранах вибуховим “Перевізником-2”, а цього року порадував своїх прихильників “Адреналіном” – стрічкою, яка з усіх сил намагається виправдати свою назву.

Напевно, саме тут і місце Стетему з його карколомними опусами – на початку вересня. Якраз закінчується літо і настає осінь, коли пропонують щось більш жанрове і менш блокбастерне (в самому понятті “блокбастер” закладено розмитість жанрів, бо це кіно, яке має сподобатись якомога ширшій категорії глядачів). На “фабриці мрій” великих грошей під зірку “Перевізника” ще не виділяють, але певні надії покладають. Чому не виділяють? Ну… він же чоловік… і білий… кому такі нині в Штатах потрібні? 40 мільйонів, які зібрав головний хіт Джейсона “Перевізник-2”, – це все ж таки менше, ніж 100 мільйонів, які заробили “Янголи Чарлі-2”, – дарма що перший з них вважається (з врахуванням бюджету) успіхом, а другий – відносним провалом.

Жанр пародії на супергероїв нарешті виріс з коротких штанців. Звичайно, “Суперсімейка” та (у меншій мірі) “Вищий пілотаж” містили дещо, що могло зацікавити цілком дорослу публіку, однак вони ніколи не доходили до таких деталей, як особливості сексу з супергероїнями і пов’язана з ними загроза для майна і житла в цілому.

Рейтман у “Моїй супер-колишній” все це досить докладно показує. І сміється він не тільки і не стільки над рятівниками й рятівницями людства, які впевнено покрокували зі сторінок коміксів на великий екран. У першу чергу його мішень – зміна ролей між статями, яка має місце на кіноекрані і за його межами. Про неї ще десять років тому йшлося у заслужено популярній англійській комедії “Чоловічий стриптиз” – це якщо не згадувати про серйозні стрічки взагалі. І в середньостатистичному високобюджетному голлівудському бойовику останньої п’ятилітки затягнену у шкіру кралю можна побачити частіше, ніж похмурого хлопа з квадратною щелепою і кулеметом. Ні для кого не секрет, що наступне після Сталлоне і Шварценеггера покоління великих кіногероїв просто не виросло. Дехто вважає, що в усьому винна викликана фемінізацією навала розлучень наприкінці 70-х і далі, внаслідок чого бозна скільки процентів сучасних молодих американців ростили самі жінки. Дехто ніяк не пояснює і просто казиться. Дехто, як Рейтман, сміється.

Шаямалан підготував для публіки черговий сюрприз. Сутність його у тому, що у його новому фільмі немає ніякого сюрпризу. А це вже справжня несподіванка.

Режисер свідомо позбавив свою улюблену казку таємничості. Практично усі ходи, зумовлені казковими правилами, нам викладають усно за десять хвилин до того, як вони відбудуться вживу. Навряд чи ця картина здасться комусь і страшною: у порівнянні з шаямаланівськими ж “Знаками” і навіть “Таємничим лісом” епізодів з жахами тут мало, і вони знову ж таки позбавлені таємничості – ми швидко бачимо, як виглядає трав’янистий кузен вовчика-братика, і деревоподібні мавпочки зі смішною назвою, які з’являються у фіналі, теж не справляють особливого враження.

В цьому фільмі працюють як слід здебільшого чотириноги істоти, чиєму професіоналізму треба повчитись їх двоногим колегам. З нетварин можна відзначити хіба що чудового американського Білла Мюррея, який озвучив Гарфілда в оригіналі (його голос відвідувачі кінотеатрів не почують), і не менш чудового актора Олега Табакова, який позичив свій голос пухнастому товстуну в російській версії (саме його можна почути у кінотеатрах). Решта двоногих у картині відверто халтурять.

Сценарист уважно переглянув всі голлівудські комедії на англійську королівську тему, на кшталт “Короля Ральфа”, зібрав докупи усі найжахливіші штампи і вирішив, що це теж можна назвати сценарієм. Режисер прослідкував за тим, щоб аніматори і дресирувальники робили те, за що їм платять, і рештою не переймався. Головні виконавці (ті, які люди) бісять награністю. У Дженніфер Лав Х’юїтт хоча б була причина: вона одночасно знімалась у серіалі, і на те, щоб переключитись, у неї не вистачало часу – чи бажання. А Брекін Меєр грає так… напевно, тому що поки що інакше не навчився. Навіть непоганий актор Коннолі у ролі клінічного ідіота-лиходія нічим не порадував. Зрозуміло, що у стрічках для родинного перегляду погані хлопці повинні виглядати особливо по-ідіотськи, але й тут є зразки для наслідування, наприклад, Круелла Де Вілль у виконанні Гленн Клоуз з “101 далматинця”.