Перекладачка

Хоча Поллак казав, що йому нецiкаво було б знiмати агiтку на користь ООН, вiн в якiйсь мiрi зробив це. Показав органiзацiю солiдну й мудру, здатну вирiшувати неоднозначнi конфлiкти i справедливо судити мiжнародних злочинцiв – саме такий образ залишаeться в пам’ятi пiсля перегляду. Був ще шанс додати сюди кiлька добрих слiв на адресу американських спецслужб, але режисер ним не скористався, навiть навпаки. Бо, якщо мислити логiчно, на будь-яку роботу в примiщеннi ООН повиннi брати людей максимально перевiрених, без плям в бiографii, i аж нiяк не уродженцiв краiн третього свiту з вкрай нестабiльною полiтичною ситуацieю, якi в юностi бавились в революцiю з автоматом в руках. Головна героiня каже на це, що вона дещо збрехала i деякi факти своei бiографii приховала, але, люди, хто в наш прогресивний час вiрить комусь на слово? Якщо так компетентно працюють спецслужби всього свiту, то час купувати рушницю i ховати ii на нiч пiд подушку. Про всяк випадок.

Якщо змиритись з тим, як у фiльмi написано, м’яко кажучи, неординарну бiографiю Сильвii Брум, то кiно загалом вийшло непоганим. Шон Пенн граe дуже добре, хоча й не так, як в “Таeмничiй рiчцi” i навiть в “21 грамi”, але й рiвень драматургii в “Перекладачцi” не той. Свого не надто багатого на нюанси агента актор вiдпрацьовуe на 150%. Що ж стосуeться Кiдман, то, знову ж таки, героiню з такою бiографieю, як у ii перекладачки, абсолютно переконливою не змогла б зробити, напевно, навiть Мерiл Стрiп. Переходи вiд примирення з горем до бажання знищити ката i назад вийшли занадто рiзкими, хоча в цiлому акторка тримаeться на досить високому професiйному рiвнi, нижче якого в останнi роки просто не опускаeться. Однак цього разу не слiд чекати вiд неi одкровень в стилi “Догвiлля”.

Хоча Поллак казав, що йому нецiкаво було б знiмати агiтку на користь ООН, вiн в якiйсь мiрi зробив це. Показав органiзацiю солiдну й мудру, здатну вирiшувати неоднозначнi конфлiкти i справедливо судити мiжнародних злочинцiв – саме такий образ залишаeться в пам’ятi пiсля перегляду. Був ще шанс додати сюди кiлька добрих слiв на адресу американських спецслужб, але режисер ним не скористався, навiть навпаки. Бо, якщо мислити логiчно, на будь-яку роботу в примiщеннi ООН повиннi брати людей максимально перевiрених, без плям в бiографii, i аж нiяк не уродженцiв краiн третього свiту з вкрай нестабiльною полiтичною ситуацieю, якi в юностi бавились в революцiю з автоматом в руках. Головна героiня каже на це, що вона дещо збрехала i деякi факти своei бiографii приховала, але, люди, хто в наш прогресивний час вiрить комусь на слово? Якщо так компетентно працюють спецслужби всього свiту, то час купувати рушницю i ховати ii на нiч пiд подушку. Про всяк випадок.

Якщо змиритись з тим, як у фiльмi написано, м’яко кажучи, неординарну бiографiю Сильвii Брум, то кiно загалом вийшло непоганим. Шон Пенн граe дуже добре, хоча й не так, як в “Таeмничiй рiчцi” i навiть в “21 грамi”, але й рiвень драматургii в “Перекладачцi” не той. Свого не надто багатого на нюанси агента актор вiдпрацьовуe на 150%. Що ж стосуeться Кiдман, то, знову ж таки, героiню з такою бiографieю, як у ii перекладачки, абсолютно переконливою не змогла б зробити, напевно, навiть Мерiл Стрiп. Переходи вiд примирення з горем до бажання знищити ката i назад вийшли занадто рiзкими, хоча в цiлому акторка тримаeться на досить високому професiйному рiвнi, нижче якого в останнi роки просто не опускаeться. Однак цього разу не слiд чекати вiд неi одкровень в стилi “Догвiлля”.

Поллак мiг пiти одним з трьох можливих шляхiв. Перший – зробити наголос на полiтичнiй складовiй, зробити центральний конфлiкт бiльш актуальним, складним i неоднозначним, нiж протиставлення дрiбного африканського диктатора великiй могутнiй самi-знаeте-чиiй демократii. Другий – сильнiше закрутити сюжет, передбачити кiлька обманних ходiв i зробити розв’язку по-справжньому несподiваною. Третiй – вивести на перший план почуття головних героiв, перетворивши iх на повноцiнну любовну лiнiю. Але режисер зупинився на перепуттi i вирiшив, що далi iхати нiкуди не буде: i реальнi полiтичнi проблеми трактуються у “Перекладачцi” досить однобоко, i вiдгадати, хто насправдi зацiкавлений в усуненнi африканського президента, не дуже важко, i стосунки мiж героями прямують в нiкуди.

Незважаючи на безумовний професiоналiзм режисера i акторiв, залишаeться враження, що встиг скуштувати дуже смачне перше, друге i десерт, а все одно залишився голодним. Хоча не виключено, що комусь здасться, що вiн отримав повноцiнний обiд. Все залежить вiд апетиту.

Якщо свекруха – монстр

Голлiвудськi романтичнi комедii з кожним роком стають все бiльш схожими на сестер-близнючок. Всiм вiдома зiрка в головнiй ролi (тут це Лопес, але якщо трохи змiнити двi-три реплiки, на ii мiсцi легко можна уявити i Мег Раян, i Сандру Буллок, i Джулiю Робертс), яка старанно робить вигляд, нiби вона проста дiвчина з сусiднього будинку. Щастя, яке несподiвано звалюeться iй на голову, – чарiвний принц, багатий, вродливий i настiльки безхарактерний й безликий, що набридаe у першi двi хвилини своei присутностi на екранi. Оскiльки в даному випадку цю роль граe актор, чиe прiзвище хоч щось скаже одному з сотнi, на характер вирiшили не витрачати навiть одного рядка в сценарii. Найкращий друг головноi героiнi – “голубий” сусiд, який завжди допоможе iй порадою чи банальним жартом. Таке враження, нiби все це щоразу пише одна й та сама людина, причому вона все життя мрiяла не писати сценарii, а, наприклад, лiтати в космос.

Але ось темп прискорюeться, у фiльму нарештi з’являeться сюжет i напрям руху. Адже на екран пiсля п’ятнадцятирiчноi перерви повертаeться Джейн Фонда – жива легенда американського кiно. Не дивно, що граe вона теж живу легенду, тiльки американськоi журналiстики. Найцiкавiшим e найперший епiзод за ii участю, коли героiня Фонди, яку щойно звiльнили, знайшовши ii молодшу замiну, вiдчитуe пiд час iнтерв’ю 17-рiчну поп-зiрку. “Ви володieте умами цiлого поколiння. I ви не читаeте газет, не знаeте, що вiдбуваeться у свiтi?” Коли таке питання ставить на екранi Фонда, яка завжди брала активну участь у громадському життi i стала однieю з провiдних актрис свого поколiння завдяки роботам у гострокритичному кiнематографi 70-х, це звучить так, нiби Голлiвуд тодiшнiй питаe у кумирiв сучасних: “Що ти iм можеш дати?” Це лише одна мить, на яку мало хто зверне увагу, але це краще, нiж нiчого.

Голлiвудськi романтичнi комедii з кожним роком стають все бiльш схожими на сестер-близнючок. Всiм вiдома зiрка в головнiй ролi (тут це Лопес, але якщо трохи змiнити двi-три реплiки, на ii мiсцi легко можна уявити i Мег Раян, i Сандру Буллок, i Джулiю Робертс), яка старанно робить вигляд, нiби вона проста дiвчина з сусiднього будинку. Щастя, яке несподiвано звалюeться iй на голову, – чарiвний принц, багатий, вродливий i настiльки безхарактерний й безликий, що набридаe у першi двi хвилини своei присутностi на екранi. Оскiльки в даному випадку цю роль граe актор, чиe прiзвище хоч щось скаже одному з сотнi, на характер вирiшили не витрачати навiть одного рядка в сценарii. Найкращий друг головноi героiнi – “голубий” сусiд, який завжди допоможе iй порадою чи банальним жартом. Таке враження, нiби все це щоразу пише одна й та сама людина, причому вона все життя мрiяла не писати сценарii, а, наприклад, лiтати в космос.

Але ось темп прискорюeться, у фiльму нарештi з’являeться сюжет i напрям руху. Адже на екран пiсля п’ятнадцятирiчноi перерви повертаeться Джейн Фонда – жива легенда американського кiно. Не дивно, що граe вона теж живу легенду, тiльки американськоi журналiстики. Найцiкавiшим e найперший епiзод за ii участю, коли героiня Фонди, яку щойно звiльнили, знайшовши ii молодшу замiну, вiдчитуe пiд час iнтерв’ю 17-рiчну поп-зiрку. “Ви володieте умами цiлого поколiння. I ви не читаeте газет, не знаeте, що вiдбуваeться у свiтi?” Коли таке питання ставить на екранi Фонда, яка завжди брала активну участь у громадському життi i стала однieю з провiдних актрис свого поколiння завдяки роботам у гострокритичному кiнематографi 70-х, це звучить так, нiби Голлiвуд тодiшнiй питаe у кумирiв сучасних: “Що ти iм можеш дати?” Це лише одна мить, на яку мало хто зверне увагу, але це краще, нiж нiчого.

Загалом же образ вередливоi майбутньоi свекрухи у фiльмi майже розриваeться навпiл мiж живою людиною (якою ii намагаeться грати Фонда) i карикатурою (якою вона написана в сценарii). Досвiдчена акторка стараeться подати усi демонстративно абсурднi, божевiльнi витiвки Вiоли як вибрики ексцентричного, але реального характеру – часом це спрацьовуe, часом, на жаль, нi. У порiвняннi з Фондою Лопес дiйсно здаeться простою сусiдською дiвчиною – ii роль i не передбачаe жодних психологiчних нюансiв. Найкращi ж реплiки дiстались, як не дивно, Вандi Сайкс, яка граe вiрну асистентку Вiоли.

Бабськi вiйни з перемiнним успiхом йдуть досить жваво, щоб без проблем пiдтримувати глядацьку увагу протягом бiльшоi частини фiльму, але фiнальне сльозаве примирення знову викликаe вiдчуття, нiби за появу на екранi таких сцен несе вiдповiдальнiсть одна людина, яку давно треба засудити i вiдправити у довiчне заслання на мексиканське телебачення. Втiм, ситуацiю трохи рятуe поява Iлейн Стрiтч у короткiй, але добре написанiй ролi “свекрухиноi свекрухи”.

Фантастична четвiрка

У комiксовоi компанii Marvel i голлiвудських студiй, що спiвпрацюють з нею, e розписаний на кiлька рокiв наперед план ознайомлення якомога ширшоi аудиторii з мальованими персонажами за допомогою кiноекрану, i “Фантастична четвiрка” – важлива його частина. Це не другорядний гравець, яким у крайньому випадку можна пожертвувати, як “Блейд: Трiйця” або “Електра”, – це важковаговик з тiei ж категорii, що й “Люди Iкс” та “Людина-Павук”, i навколо нього лiпитимуть ще одну багаторiчну прибуткову франчiзу. Люди з “Фокса” навчились спритно це робити: потрiбно розпланувати сюжет мiнiмум на три фiльми наперед (щоб випадково не вбити персонажа, який може знадобитись в майбутньому), взяти акторiв ще вiдносно маловiдомих, але якi починають входити в моду (бажано з телебачення, але щоб хоч трохи вмiли грати), i не скупитись на спецефекти. Саме так було зроблено “Четвiрку” – екранiзацiю найпершоi з легендарних комiксових серiй Marvel.

За якiстю цю стрiчку можна поставити десь мiж, наприклад, “Людиною-Павуком” та “Людьми Iкс-2” – вона краща за перший фiльм i не дотягуe до рiвня другого. Ii плюси – тi ж самi спецефекти, обличчя (i все iнше) Джессiки Альби i вiдсутнiсть зовсiм дитячих сентиментiв, якими “радував” “Павук”. Мiнуси – надмiр балаканини i не завжди потрiбноi “психологii” у комiксовому варiантi, те саме, що заважало у перших “Людях Iкс” i чого майже вдалось позбутися у других. Перетворення персонажiв вiдбуваeться дуже швидко, але замiсть того, щоб перейти вiдразу до дii, вони починають довго й нудно з’ясовувати стосунки, оскiльки хочуть знову стати людьми. Спостереження за цим процесом трохи стомлюe, бо з самого початку вiдомо, що нiхто з героiв зi свого шляху не зiйде, бо з кожним з них заздалегiдь пiдписали контракти як мiнiмум на два продовження.

У комiксовоi компанii Marvel i голлiвудських студiй, що спiвпрацюють з нею, e розписаний на кiлька рокiв наперед план ознайомлення якомога ширшоi аудиторii з мальованими персонажами за допомогою кiноекрану, i “Фантастична четвiрка” – важлива його частина. Це не другорядний гравець, яким у крайньому випадку можна пожертвувати, як “Блейд: Трiйця” або “Електра”, – це важковаговик з тiei ж категорii, що й “Люди Iкс” та “Людина-Павук”, i навколо нього лiпитимуть ще одну багаторiчну прибуткову франчiзу. Люди з “Фокса” навчились спритно це робити: потрiбно розпланувати сюжет мiнiмум на три фiльми наперед (щоб випадково не вбити персонажа, який може знадобитись в майбутньому), взяти акторiв ще вiдносно маловiдомих, але якi починають входити в моду (бажано з телебачення, але щоб хоч трохи вмiли грати), i не скупитись на спецефекти. Саме так було зроблено “Четвiрку” – екранiзацiю найпершоi з легендарних комiксових серiй Marvel.

За якiстю цю стрiчку можна поставити десь мiж, наприклад, “Людиною-Павуком” та “Людьми Iкс-2” – вона краща за перший фiльм i не дотягуe до рiвня другого. Ii плюси – тi ж самi спецефекти, обличчя (i все iнше) Джессiки Альби i вiдсутнiсть зовсiм дитячих сентиментiв, якими “радував” “Павук”. Мiнуси – надмiр балаканини i не завжди потрiбноi “психологii” у комiксовому варiантi, те саме, що заважало у перших “Людях Iкс” i чого майже вдалось позбутися у других. Перетворення персонажiв вiдбуваeться дуже швидко, але замiсть того, щоб перейти вiдразу до дii, вони починають довго й нудно з’ясовувати стосунки, оскiльки хочуть знову стати людьми. Спостереження за цим процесом трохи стомлюe, бо з самого початку вiдомо, що нiхто з героiв зi свого шляху не зiйде, бо з кожним з них заздалегiдь пiдписали контракти як мiнiмум на два продовження.

Дiя прискорюeться лише в останнiй третинi картини, коли четвiрцi кидаe виклик Доктор Дум, один з наймогутнiших суперлиходiiв у мiфологii Marvel. У фiльмi його образ звели до звичайного владолюбного магната, але виконавець ролi впорався зi своiм завданням непогано, i спецефекти, якi обслуговують цього персонажа, допомагають створити вiдчуття майже безмежноi сили й могутностi.

Що стосуeться решти виконавцiв, то Груффуд, граючи генiального вченого-невдаху, виглядаe просто як невдаха, без ознак генiальностi. Самозакоханий i галасливий персонаж Крiса Еванса лише дратуe. Бiльш виграшно виглядаe Майкл Чiклiс в ролi Iстоти, розiгруючи невелику “трагедiю комiксового масштабу”.

Пiдiб’eмо пiдсумки: рядовий кiнокомiкс без особливих злетiв i падiнь, рекомендуeться тим, хто цiкавиться мiфологieю Marvel, або просто любителям видовищного фантастичного кiно, якi не нехтують комiксовими сюжетами. I одна остання порада: перед тим, як зайти в кiнотеатр, забудьте, що колись вчили фiзику. Вона тiльки заважатиме.

Другий пропущений дзвiнок

Чим бiльше Фреддi Крюгерiв, тим краще. Тi, кому не до вподоби це гасло, можуть далi не читати.

Жанр хорора – випадок специфiчний. Студii – американськi, японськi тощо – штампують сiквел за сiквелом, i нiби й касовi збори не зростають, i критики ввiчливих слiв довго не шукають, а все одно нiхто не гарантуe, що через надцять серiй у франчiзи не вiдкриeться друге (третe, четверте, п’яте) дихання. Хто мiг подумати, що сьомий “Жах на вулицi В’язiв” виявиться кращим, нiж п’ятеро попереднiх? Хто мiг уявити, що сьомий “Хелловiн” вiдродить мертвий на перший погляд кiносерiал? Хто мiг здогадатись, що пiсля бездарних “Дитячих iгор” на свiт з’явиться не тiльки феeрична “Наречена Чакi”, а й не менш веселе продовження “Нащадок Чакi”?

Але зараз мова все ж таки не про перелiченi вище голлiвудськi зразки, а про цiлком гiдну iх японську франчiзу. Хоча ii вже не можна вважати чисто японською, нинi вона тягне на мiжнародний статус – адже e “Дзвiнки” японськi й американськi, в яких деякi сюжетнi лiнii збiгаються, iншi – нi. Якщо ще й додати, що до створення голлiвудських “Дзвiнкiв” пiдключились японцi, рiзницю стаe вловити все тяжче.

Чим бiльше Фреддi Крюгерiв, тим краще. Тi, кому не до вподоби це гасло, можуть далi не читати.

Жанр хорора – випадок специфiчний. Студii – американськi, японськi тощо – штампують сiквел за сiквелом, i нiби й касовi збори не зростають, i критики ввiчливих слiв довго не шукають, а все одно нiхто не гарантуe, що через надцять серiй у франчiзи не вiдкриeться друге (третe, четверте, п’яте) дихання. Хто мiг подумати, що сьомий “Жах на вулицi В’язiв” виявиться кращим, нiж п’ятеро попереднiх? Хто мiг уявити, що сьомий “Хелловiн” вiдродить мертвий на перший погляд кiносерiал? Хто мiг здогадатись, що пiсля бездарних “Дитячих iгор” на свiт з’явиться не тiльки феeрична “Наречена Чакi”, а й не менш веселе продовження “Нащадок Чакi”?

Але зараз мова все ж таки не про перелiченi вище голлiвудськi зразки, а про цiлком гiдну iх японську франчiзу. Хоча ii вже не можна вважати чисто японською, нинi вона тягне на мiжнародний статус – адже e “Дзвiнки” японськi й американськi, в яких деякi сюжетнi лiнii збiгаються, iншi – нi. Якщо ще й додати, що до створення голлiвудських “Дзвiнкiв” пiдключились японцi, рiзницю стаe вловити все тяжче.

Японськi “Дзвiнки” теж можна дiлити на “види”: e “Дзвiнки” “звичайнi”, i e “пропущенi”, якi випускають з минулого року. I якщо першi – це жахи в класичному виглядi, то другi ближчi до напiвпародiйного рiзновиду жанру.

Оскiльки ми дивимось не “Перший пропущений дзвiнок”, а другий, то не дивно, що на екранi бешкетуe вже не одна маленька дiвчинка з того свiту, а цiлих двi. Одна полюбляe годувати своi жертви льодяниками, iнша вiддаe перевагу вугiллю (оскiльки ii поховали заживо в шахтi) i любить зашивати чесним громадянам рот, оскiльки з нею це теж зробили. Можна побачити у цьому “подвоeннi” пародiйний змiст – як i в демонстративно несподiваному фiналi, i в деяких iнших сценах. Хоча це й не пародiя у стилi “Дуже страшного кiно” i навiть не в стилi “Крику” – тут смiх i жах не суперечать одне одному.

Ще один досить тонкий пародiйний момент – трагiчна любовна лiнiя Кiоко – Накао. Попереднi “Дзвiнки” називали “технофобними”; тут триклятий мобiльник працюe не тiльки проти, а й за головних героiв – без нього вони просто не зустрiлись би.

Порада для власникiв кiнотеатрiв. Колись в американських кiнотеатрах, якi спецiалiзувались виключно на жахах, встановлювали крiсла, якi в найстрашнiшi моменти тряслись пiд глядачами, а зi стелi на публiку спускали скелета. Зараз не потрiбно таких дурниць. Достатньо пiд час демонстрацii чергового хорора (бажано японського, але спрацюe i з 50% американських) випустити в зал маленьку дiвчинку з довгим волоссям в бiлому балахонi, щоб вона мовчки побiгала перед екраном, а потiм раптом кудись зникла. Це збiльшить прибутки вдвiчi, гарантую. Люди люблять, коли iх лякають, i дуже люблять – коли iх по-справжньому лякають.

Вгадай, хто?

Цiкаво порiвнювати стрiчку 1967 р. “Вгадай, хто прийде до обiду” та ii сучасний римейк. Нiби й тема та сама – вiдношення суспiльства до мiжрасових стосункiв, тiльки все перевернуто догори ногами (бiлi й чорнi помiнялись мiсцями), а видно шлях, який Голлiвуд пройшов за чотири десятирiччя. I якось не повертаeться язик назвати цей шлях прогресом – принаймнi у даному конкретному випадку.

Замiсть батька, людини з прогресивними поглядами, для якого знайомство з майбутнiм зятем з iншим кольором шкiри стаe справжнiм випробуванням цих самих поглядiв, – звичайний маленький тиран, без поглядiв i без фантазii. Замiсть Спенсера Тресi, дворазового “оскарiвського” лауреата, одного з найкращих американських акторiв взагалi – комедiант Бернi Мак, один з десяткiв або ж сотень афро-американських веселунiв. Якщо його хтось у нас i пам’ятаe, то хiба що за “Янголами Чарлi-2”. Замiсть сповненого самоповаги зятя, видатного вченого, кандидата на Нобелiвську премiю, – просто молодий дурник. Не треба нас запевняти, що це успiшний бiржовик – успiшний бiржовик не влаштовуe таких iстерик в лiфтi, як цей хлопець на початку фiльму. Замiсть Сiднi Пуатьe, актора не генiального, але який змiг вписати в iсторiю Голлiвуду свою сторiнку, – чувак, який загубив свою машину. Якщо чесно, Катчер халтурить тiльки у зовсiм безглуздих комiчних моментах, але iх у стрiчцi стiльки… Здаeться, цього разу Ештон таки заробив свою “Золоту малину”. Замiсть нелегкого i досить психологiчного процесу притирки характерiв майбутнiх родичiв – розпита на двох пляшка горiлки. Нiхто не сперечаeться, що це найближчий шлях до серця майбутнього тестя, справа не в цьому.

Цiкаво порiвнювати стрiчку 1967 р. “Вгадай, хто прийде до обiду” та ii сучасний римейк. Нiби й тема та сама – вiдношення суспiльства до мiжрасових стосункiв, тiльки все перевернуто догори ногами (бiлi й чорнi помiнялись мiсцями), а видно шлях, який Голлiвуд пройшов за чотири десятирiччя. I якось не повертаeться язик назвати цей шлях прогресом – принаймнi у даному конкретному випадку.

Замiсть батька, людини з прогресивними поглядами, для якого знайомство з майбутнiм зятем з iншим кольором шкiри стаe справжнiм випробуванням цих самих поглядiв, – звичайний маленький тиран, без поглядiв i без фантазii. Замiсть Спенсера Тресi, дворазового “оскарiвського” лауреата, одного з найкращих американських акторiв взагалi – комедiант Бернi Мак, один з десяткiв або ж сотень афро-американських веселунiв. Якщо його хтось у нас i пам’ятаe, то хiба що за “Янголами Чарлi-2”. Замiсть сповненого самоповаги зятя, видатного вченого, кандидата на Нобелiвську премiю, – просто молодий дурник. Не треба нас запевняти, що це успiшний бiржовик – успiшний бiржовик не влаштовуe таких iстерик в лiфтi, як цей хлопець на початку фiльму. Замiсть Сiднi Пуатьe, актора не генiального, але який змiг вписати в iсторiю Голлiвуду свою сторiнку, – чувак, який загубив свою машину. Якщо чесно, Катчер халтурить тiльки у зовсiм безглуздих комiчних моментах, але iх у стрiчцi стiльки… Здаeться, цього разу Ештон таки заробив свою “Золоту малину”. Замiсть нелегкого i досить психологiчного процесу притирки характерiв майбутнiх родичiв – розпита на двох пляшка горiлки. Нiхто не сперечаeться, що це найближчий шлях до серця майбутнього тестя, справа не в цьому.

Цi “замiсть” можна продовжувати ще довго. Головне ж з них полягаe в тому, що замiсть фiльму, де реальна проблема обговорюeться з жартом, але всерйоз, маeмо пересiчну комедiю, що експлуатуe колись вiдомий сюжет, а заодно й славу фiльму-попередника. Якщо не знати, що у картини був попередник, можливо, все буде виглядати не настiльки страшно. Але тодi не треба було робити зайву рекламу на класицi, краще було взагалi зробити вигляд, що ii не було (якщо пощастить, i не згадають), i дати новому фiльму iншу, бiльш вiдмiнну назву, щоб точно не згадали. Стара стрiчка теж була розвагою, не публiцистикою, але розважала вона якось… хочеться сказати розумнiше.

Якщо ж оцiнювати “Вгадай, хто” як звичайну чергову комедiю, все одно вона не дотягуe навiть до сучасних кращих зразкiв. Хоча Мак i Катчер спiльними зусиллями примудряються пiдтримувати бiльш-менш веселу атмосферу, i виконавицi жiночих ролей грають непогано, але рiвень гумору залишаe бажати кращого, не кажучи вже про характери персонажiв.

Невловимий

Дуже вродлива жiнка сiдаe поряд з самотнiм 38-рiчнiм чоловiком в потязi, поводиться так, нiби вони вже знайомi, провокуe i зачаровуe його, а потiм пропонуe провести разом вихiднi. Чому? “Бо ви чоловiк мого типу”. Такi слова завжди провiщують щось життeрадiсне й оптимiстичне. Майже як у Хiчкока в “Несамовитостi”: “Ви жiнка мого типу”. Це казав манiяк, який душив дiвчат краваткою.

Класичний комедiйний сюжет “кiлер чи шпигун мимоволi” в “Невловимому” (i хто з прокатникiв вирiшив, що така назва виразнiша за оригiнальну – “Ентонi Циммер”?) обiгруeться цiлком серйозно, в жанрi трилера з хiчкокiвськими мотивами (маленька людина стаe мiшенню одночасно злочинного угрупування i системи влади) i з чималою домiшкою мелодрами. E два несподiванi (принаймнi вони замислювались як несподiванi) сюжетнi ходи (один в другiй половинi картини, iнший ближче до фiналу), якi примушують поглянути на попереднi подii iншими очима. Якщо дiйсно переглянути стрiчку вдруге, вже очима людини знаючоi, помiтнi деякi прорахунки в логiцi. Докладнiше на цю тему говорити не слiд, бо це неодмiнно приведе до розкриття цих самих спойлерiв. Мiнус, хоча й не суттeвий, – навряд чи хтось буде переглядати це вдруге.

Дуже вродлива жiнка сiдаe поряд з самотнiм 38-рiчнiм чоловiком в потязi, поводиться так, нiби вони вже знайомi, провокуe i зачаровуe його, а потiм пропонуe провести разом вихiднi. Чому? “Бо ви чоловiк мого типу”. Такi слова завжди провiщують щось життeрадiсне й оптимiстичне. Майже як у Хiчкока в “Несамовитостi”: “Ви жiнка мого типу”. Це казав манiяк, який душив дiвчат краваткою.

Класичний комедiйний сюжет “кiлер чи шпигун мимоволi” в “Невловимому” (i хто з прокатникiв вирiшив, що така назва виразнiша за оригiнальну – “Ентонi Циммер”?) обiгруeться цiлком серйозно, в жанрi трилера з хiчкокiвськими мотивами (маленька людина стаe мiшенню одночасно злочинного угрупування i системи влади) i з чималою домiшкою мелодрами. E два несподiванi (принаймнi вони замислювались як несподiванi) сюжетнi ходи (один в другiй половинi картини, iнший ближче до фiналу), якi примушують поглянути на попереднi подii iншими очима. Якщо дiйсно переглянути стрiчку вдруге, вже очима людини знаючоi, помiтнi деякi прорахунки в логiцi. Докладнiше на цю тему говорити не слiд, бо це неодмiнно приведе до розкриття цих самих спойлерiв. Мiнус, хоча й не суттeвий, – навряд чи хтось буде переглядати це вдруге.

Фiльм зовсiм не поганий – крiм двох несподiваних ходiв, у ньому e неабияка екранна алхiмiя мiж головними героями, часом погонi, часом напруга, Ольбрихський в ролi росiйського мафiозi, який принципово розмовляe англiйською (персонаж маe достатньо екранного часу, щоб створити iлюзiю загрози, i замало екранного часу, щоб почати дратувати). Однак часом вiдчуття затягненостi все таки виникаe, особливо у першiй половинi. Не розраховуйте на супервидовище – цей фiльм буде так само сприйматись i з малого екрану. Небагато погонь i стрiлянини, увага до почуттiв персонажiв – все це нагадуe поляри попереднiх десятирiч, i це навiть створюe певний старомодний шарм.

Стосовно акторства… знову ж таки важко говорити, не розкриваючи тi клятi спойлери. Обмежусь коротким комплiментом. Свого часу, коли обговорювали екранiзацiю “Десяти маленьких негрiв” Говорухiна, виникали претензii до актора, що грав роль вбивцi, який показуe свою справжню натуру лише у фiналi, – мовляв, по його грi можна зрозумiти, хто цей персонаж насправдi. Така проблема iнодi виникаe – актор знаe все про свого персонажа пiд час роботи над роллю, а йому треба у кожнiй сценi враховувати, скiльки знаe на даний момент глядач, якими очима вiн на героя дивиться, щоб не показати правду ранiше, нiж треба. В “Невловимому” такоi проблеми немаe – жоден з акторiв не лiзе перед батьком в пекло.

Розборки у стилi кунг-фу

Головний майстер шаолiньського футболу Стiвен Чоу у перших же кадрах своei новоi картини красномовно даe зрозумiти, що цього разу нiякого футболу не буде, роздавивши м’яч перед очима переляканих дiтлахiв. Цього разу його тема набагато бiльш китайська – це, власне, кунг-фу, точнiше, стрiчки про нього, традицii цього жанру i його найлегендарнiшi представники.

Чоу не дають спати лаври комедiанта-бiйця Джекi Чана, i в певному сенсi його можна вважати наступником цiei зараз вже скорiше голлiвудськоi зiрки. Обоe вони, знiмаючи фiльми, перебувають пiд сильним впливом “нiмоi комiчноi”, фiльмiв Бастера Кiтона та Гарольда Ллойда (у деяких роботах Чана можна взагалi знайти прямi цитати з чорно-бiлих комедiй 20-х рокiв минулого столiття). Крiм цього, Чоу вiддаe данину ще й iншiй культурнiй традицii – “Лунi Тунз”, “божевiльним” анiмацiям вiд “Ворнер Бразерс” (про Багса Баннi, Койота тощо). В “Розбiрках” e короткий епiзод, вирiшений саме в такiй “мультиплiкацiйнiй” стилiстицi. Однак Чан завжди пiдкреслював, що у своiх картинах всi трюки виконуe сам, навiть в Голлiвудi, хоча там це, скорiше за все, не зовсiм так. А Чоу знiмаe демонстративно “фентезiйну” феeрiю, де героi лiтають за хмари, застосовуючи весь спектр технiчних можливостей сучасного видовищного кiно.

Головний майстер шаолiньського футболу Стiвен Чоу у перших же кадрах своei новоi картини красномовно даe зрозумiти, що цього разу нiякого футболу не буде, роздавивши м’яч перед очима переляканих дiтлахiв. Цього разу його тема набагато бiльш китайська – це, власне, кунг-фу, точнiше, стрiчки про нього, традицii цього жанру i його найлегендарнiшi представники.

Чоу не дають спати лаври комедiанта-бiйця Джекi Чана, i в певному сенсi його можна вважати наступником цiei зараз вже скорiше голлiвудськоi зiрки. Обоe вони, знiмаючи фiльми, перебувають пiд сильним впливом “нiмоi комiчноi”, фiльмiв Бастера Кiтона та Гарольда Ллойда (у деяких роботах Чана можна взагалi знайти прямi цитати з чорно-бiлих комедiй 20-х рокiв минулого столiття). Крiм цього, Чоу вiддаe данину ще й iншiй культурнiй традицii – “Лунi Тунз”, “божевiльним” анiмацiям вiд “Ворнер Бразерс” (про Багса Баннi, Койота тощо). В “Розбiрках” e короткий епiзод, вирiшений саме в такiй “мультиплiкацiйнiй” стилiстицi. Однак Чан завжди пiдкреслював, що у своiх картинах всi трюки виконуe сам, навiть в Голлiвудi, хоча там це, скорiше за все, не зовсiм так. А Чоу знiмаe демонстративно “фентезiйну” феeрiю, де героi лiтають за хмари, застосовуючи весь спектр технiчних можливостей сучасного видовищного кiно.

“Розборки в стилi кунг-фу” можна назвати пародieю, хоча це не зовсiм те, до чого звикли прихильники стрiчок, скажiмо, Мела Брукса або Джима Абрахамса та братiв Цукерiв. Жартують у фiльмi весь час, об’eкти пародii майже завжди очевиднi, але тут немаe певного анархiстського духу, яким були наповненi кращi американськi пародii 80-х. У Чоу вiдчутна мало не повага до об’eктiв пародii, яка не дозволяe йому зайти у жартах достатньо далеко, тодi як для Брукса чи Цукерiв це нiколи не було проблемою. Коли наприкiнцi стрiчки герой в одязi Брюса Лi з безсмертноi класики “Вихiд Дракона”, точно наслiдуючи усi жести й гримаси великого майстра, починаe розправлятися з сотнями ворогiв, ми не бачимо хлопця, який глузуe з Брюса Лi. Ми бачимо хлопця, який хоче стати Брюсом Лi, хоча б на кiлька хвилин. I такий пiдхiд можна зарахувати одночасно як до недолiкiв, так i до достоiнств картини – все залежить вiд того, як ставиться до об’eктiв пародii сам глядач. Адже хтось вважаe стрiчки Брюса Лi класикою в своeму жанрi, яку не можна не поважати, а для когось це така ж примiтивна “махалiвка”, як i всi iншi.

Що стосуeться численних сутичок, то вони задовольнять тих, хто, по-перше, змириться з iх пародiйнiстю, а по-друге, не нарiкатиме на iх пiдкреслену антиреалiстичнiсть. У фiналi Чоу взагалi намагаeться перевершити останнiй двобiй Нео з агентом Смiтом, i йому майже це вдаeться: принаймнi ця сцена така ж смiшна, як i фiнал найреволюцiйнiшоi з “Матриць”.

Зайвий плюс “Розбiрок” – проведена пунктиром романтична лiнiя. Вона в жодному разi не оригiнальна (у Чаплiна була слiпа продавщиця, тут – нiма) i не займаe багато екранного часу, проте без неi головний герой ризикував перетворитись на простого клоуна, який не викликаe особливих симпатiй.

Вiйна свiтiв

Це не “фiльм столiття”, як нам обiцяв Спiлберг, але це цiлком тягне на “найяскравiше видовище лiтнього сезону 2005 року”. Хоча лiтнiй сезон ще далекий до завершення, i на нас чекають “Фантастична четвiрка”, “Чарлi i шоколадна фабрика” Бертона, “Брати Грiмм” Гiллiама, “Острiв” Майкла Бея, “Стелс” Роба Коена тощо, тож переможця визначати зарано. I все ж таки здаeться, що ним стане Спiлберг.
Втiм, починаeться картина не з видовища, а зi звичайноi сiмейноi мелодрами. Розлучення батькiв як травма для дитини – це взагалi основна тема творчостi Спiлберга, хоча б тому, що вiн сам пережив це. Мати, яка вдруге, i бiльш вдало, вийшла замiж, низькооплачуваний батько з обличчям Тома Круза i двоe дiтей – старший син, який тата, м’яко кажучи, не поважаe, i 10-рiчна дочка. На нiй варто зупинитись в першу чергу, бо це Дакота Фаннiнг, героiнi якоi мислять вдвiчi логiчнiше, нiж дорослi персонажi, i яка граe вдвiчi професiйнiше, нiж ii дорослi колеги. Спiлберг знав, що робить, коли запрошував цю дитину у свiй фiльм. У неi велике майбутнe, хоча лише у тому випадку, якщо амплуа “дорослоi дитини” не прилипне до неi назавжди, а привiд для цих побоювань e, бо саме такою вона з’являлась на екранi вже кiлька разiв поспiль. Однак у “Вiйнi свiтiв” до неi жодних претензiй немаe: далi по ходу дii вона реагуe, як звичайна дитина, яка боiться i панiкуe. Бiльше того, в якийсь момент фiльму ii гра переходить на якiсно новий рiвень. Незворушний дитячий погляд на тлi кривавого (без жодних перебiльшень) свiтанку – це немовби цiна перемоги людства. I пiсля цього погляду ззовнi щасливий фiнал вже не здаeться зовсiм безхмарним.

Це не “фiльм столiття”, як нам обiцяв Спiлберг, але це цiлком тягне на “найяскравiше видовище лiтнього сезону 2005 року”. Хоча лiтнiй сезон ще далекий до завершення, i на нас чекають “Фантастична четвiрка”, “Чарлi i шоколадна фабрика” Бертона, “Брати Грiмм” Гiллiама, “Острiв” Майкла Бея, “Стелс” Роба Коена тощо, тож переможця визначати зарано. I все ж таки здаeться, що ним стане Спiлберг.

Втiм, починаeться картина не з видовища, а зi звичайноi сiмейноi мелодрами. Розлучення батькiв як травма для дитини – це взагалi основна тема творчостi Спiлберга, хоча б тому, що вiн сам пережив це. Мати, яка вдруге, i бiльш вдало, вийшла замiж, низькооплачуваний батько з обличчям Тома Круза i двоe дiтей – старший син, який тата, м’яко кажучи, не поважаe, i 10-рiчна дочка. На нiй варто зупинитись в першу чергу, бо це Дакота Фаннiнг, героiнi якоi мислять вдвiчi логiчнiше, нiж дорослi персонажi, i яка граe вдвiчi професiйнiше, нiж ii дорослi колеги. Спiлберг знав, що робить, коли запрошував цю дитину у свiй фiльм. У неi велике майбутнe, хоча лише у тому випадку, якщо амплуа “дорослоi дитини” не прилипне до неi назавжди, а привiд для цих побоювань e, бо саме такою вона з’являлась на екранi вже кiлька разiв поспiль. Однак у “Вiйнi свiтiв” до неi жодних претензiй немаe: далi по ходу дii вона реагуe, як звичайна дитина, яка боiться i панiкуe. Бiльше того, в якийсь момент фiльму ii гра переходить на якiсно новий рiвень. Незворушний дитячий погляд на тлi кривавого (без жодних перебiльшень) свiтанку – це немовби цiна перемоги людства. I пiсля цього погляду ззовнi щасливий фiнал вже не здаeться зовсiм безхмарним.

Що ж стосуeться ii екранного батька (i за сумiсництвом головноi зiрки фiльму), то тут зауваження одне: якщо це дiйсно уособлення “простого американця”, то Спiлберг i його сценаристи трохи переоцiнюють його здатнiсть зберiгати здоровий глузд i тримати себе в руках у подiбнiй ситуацii. Але якщо це не “простий американець”, а один з тих, хто, за дарвiнiвським законом, заслужив своe право на життя, то тодi жодних проблем немаe: саме такого героя граe Круз.

Щодо видовищноi сторони картини – майже бездоганно. Спiлберг “Щелеп”, молодий i енергiйний майстер саспенсу, нарештi зустрiвся з Спiлбергом “Врятувати рядового Раяна”, досвiдченим суворим реалiстом, i в результатi маeмо найвеличнiшу сцену iнопланетного нападу в iсторii кiно. “День Незалежностi” вiдпочиваe, незважаючи на епiзод знищення Бiлого Дому, який неможливо не любити. Нiмець Еммерiх показував вторгнення широкими мазками – великi вибухи, в яких гинуть мiльйони, яких ми не бачимо. А Спiлберг зблизька показуe, як промiнь з iнопланетноi “триногi” зрiзаe чоловiка, з яким секунду тому розмовляв герой, спопеляe перехожих на вулицi. Режисер хотiв, щоб його глядач вiдчув себе комахою, безсилою перед могутнiстю Всесвiту, – вiн цього досяг. Вiн хотiв довести, що може перевертати пасажирськi кораблi не гiрше, нiж Кемерон, – вiн це довiв. Що ж тодi казати про абсолютно апокалiптичнi кривавi свiтанки, якi здатнi майже вбити надiю на перемогу? Або про екстремальний епiзод, коли героiня Дакоти бачить справжню рiку трупiв? Спiлберг всерйоз ризикуe своeю репутацieю “сiмейного кiнематографiста”, але це того варте.

Eдиний момент, до якого можуть виникнути питання, – поява самих прибульцiв. Як вiдомо, монстра боiшся, доки не побачиш його обличчя (зайве пiдтвердження – останнi недурнi жахи на кшталт “Бугiмена”). Ще складнiше показати сучасному глядачу iнопланетянина, який його б не те щоб налякав, а не розсмiшив. Здаeться, Спiлберг i не намагаeться це зробити. Що ж це – режисерський прорахунок? Елемент ненав’язливоi самопародii? Чи щось iнше?

В США e два по-справжньому видатних кiноказкаря – Лукас i Спiлберг. Два десятирiччя тому Лукас закiнчив трилогiю, в якiй розповiв про перемогу добрих повстанцiв, сил демократii, над абсолютною владою – Галактичною Iмперieю. Два десятирiччя тому Спiлберг зняв iсторiю про доброго iнопланетянина, довiвши можливiсть компромiсу з чужим та потворним i перекресливши всю попередню багаторiчну кiнотрадицiю зi злими прибульцями-загарбниками. Цього року Лукас завершив трилогiю про те, що Галактичною Iмперieю стала, як виявляeться, Галактична Республiка, уособлення демократii Всесвiту. I цього року Спiлберг створив свiй епос про те, що за великими очима iнопланетянина, чужого, несхожого, ховаeться не спiвчуття, бажання пiзнати iншого, а натуральна жага кровi.

Мабуть, всi чотири факти – просто спiвпадiння. I виходити з залу треба з бадьорим настроeм, оскiльки не страшнi нам жоднi прибульцi, бо людство – така зараза, з якою не треба зв’язуватись. Останню тезу фiльм доводить якнайкраще.

Пiджак

У Едрiана Бродi обличчя страждальця, i ролi йому дiстаються вiдповiднi. Його другоплановий персонаж чимало натерпiвся пiд час вiйни в <Тонкiй червонiй лiнii>. В <Пiанiстi> його Шпiльман пiзнаe жахи окупацii i ледве уникаe смертi. В <Пiджаку> героя Бродi накачують лiками i, зв’язавши, кладуть в ящик для трупiв.

Щоправда, в останнiй процедурi e й своi плюси: пiд час таких сеансiв герой подорожуe в майбутнe, де крутить роман з молодою красунею, яка чимось нагадуe дружину короля Артура. Не дивно, що вiн швидко починаe ставитись до <лiкування> як до подарунку, а не покарання. Як порадив його колега по божевiльнi: <Розслабся i отримуй задоволення>. Дивно, як перед дверми лiкарнi не вишикувалась черга бажаючих примiрити <пiджак>: iнше життя, яке герой проживаe в ящику, цього варте – особливо у порiвняннi з невтiшною реальнiстю, яка, як всi знають, кусаeться.

У Едрiана Бродi обличчя страждальця, i ролi йому дiстаються вiдповiднi. Його другоплановий персонаж чимало натерпiвся пiд час вiйни в <Тонкiй червонiй лiнii>. В <Пiанiстi> його Шпiльман пiзнаe жахи окупацii i ледве уникаe смертi. В <Пiджаку> героя Бродi накачують лiками i, зв’язавши, кладуть в ящик для трупiв.

Щоправда, в останнiй процедурi e й своi плюси: пiд час таких сеансiв герой подорожуe в майбутнe, де крутить роман з молодою красунею, яка чимось нагадуe дружину короля Артура. Не дивно, що вiн швидко починаe ставитись до <лiкування> як до подарунку, а не покарання. Як порадив його колега по божевiльнi: <Розслабся i отримуй задоволення>. Дивно, як перед дверми лiкарнi не вишикувалась черга бажаючих примiрити <пiджак>: iнше життя, яке герой проживаe в ящику, цього варте – особливо у порiвняннi з невтiшною реальнiстю, яка, як всi знають, кусаeться.

Саме на протиставленнi двох свiтiв будуe свiй фiльм Мейберi. Сказати, що реальнiсть покусала головного героя, значить нiчого не сказати. Пiд час вiйни вiн отримав кулю в голову, намагаючись врятувати хлопчика. У нього часткова амнезiя, зовсiм не залишилось рiдних, i вiн не знаe, куди йти. Йому фактично немаe чого втрачати, крiм свободи, – i вiн втрачаe ii, сiвши в машину до кримiнальника i втративши свiдомiсть пiд час перестрiлки, в якiй потiм звинуватили саме його. Тепер його дiм – божевiльня, i про те, що з ним там робить лiкар-садист, який добре засвоiв уроки свого колеги iз <Заводного апельсину> Кубрика, я згадував на початку рецензii.

Iнша справа – майбутнe, в яке подорожуe поранений в голову пацieнт. Воно цiлком реалiстичне, але eдиний безболiсний контакт героя з реальнiстю тут перетворюeться у повноцiннi стосунки. У нього з’являeться близька людина i мета в життi. Коло замикаeться: попри всi намагання, солдат не в станi змiнити свою долю i запобiгти безрадiсному кiнцю, i все ж таки дещо змiнити йому вдаeться. Чи не тому, що в цьому випадку вiн пiклувався не про себе? I, як нагороду, вiн отримуe свiй хеппi-енд – такий самий примарний, як i всi його <польоти увi снi чи наяву>.

На шляху до цього фiналу персонажi встигають озвучити ряд таких самих нехитрих iстин. Наприклад, те, що будь-кому рано чи пiзно доведеться вiдповiдати за своi вчинки i дивитись в очi своiй совiстi. Песимiзм закладено у тому, як стикуються причини i наслiдки подiй у двох свiтах. Добро виникаe нiби незвiдки: герой каже лiкарцi, як допомогти хлопчику-пацieнту, тому що вiн почув вiд неi в майбутньому, яку саме вiн дав iй пораду. Тому воно здаeться примарним. Натомiсть зло в особi лiкаря-мучителя в реальному свiтi дie активно, маe мотивацiю i засоби для досягнення своiх цiлей.

Стрiчку рекламували як арт-хаусну психологiчну драму, але це швидше мелодрама з елементами мiстики i досить простим моральним пiдгрунтям. Дует Бродi та Кiри Найтлi справляe добре враження, i хотiлося б побачити його у фiльмi iншого жанру.

Мiсто грiхiв

Мiсто грiхiв (Sin City / Город грехов). США, 2005. Кримiнальна драма / трилер / кiнокомiкс. Режисери Роберт Родрiгес, Френк Мiллер. У ролях: Мiккi Рурк, Брюс Вiллiс, Джош Хартнетт, Майкл Медсен, Джеймi Кiнг, Нiк Стал, Росарiо Доусон, Майкл Кларк Данкан, Iлайджа Вуд, Джессiка Альба, Марiя Белло, Карла Гуджiно, Клайв Овен, Девон Аокi, Бенiцiо Дель Торо, Брiттанi Мерфi.
“Кiно маe створюватись за допомогою такого собi низького пiдступництва. Нас повертають до кровi, до детективноi мелодрами. Ми повиннi опуститися нижче рiвня вишуканостi, благопристойностi, ближче до повсякденного життя. I коли ми досягнемо бiльш простоi драми, яку вирiшено найпримiтивнiшими елементами, – тiльки тодi ми зможемо таeмно, пiдступно вибудовувати поетичну драму”. Цi слова Грема Грiна здаються як нiколи доречними, коли йдеться про “Мiсто грiхiв”.

“Кiно маe створюватись за допомогою такоi собi низькоi пiдступностi. Нас повертають до кровi, до детективноi мелодрами. Ми повиннi опуститися нижче рiвня вишуканостi, благопристойностi, ближче до повсякденного життя. I коли ми досягнемо бiльш простоi драми, яку вирiшено найпримiтивнiшими елементами, – тiльки тодi ми зможемо таeмно, пiдступно вибудовувати поетичну драму”. Цi слова Грема Грiна здаються як нiколи доречними, коли йдеться про “Мiсто грiхiв”.

У фiльму два повноправних автори. Роберт Родрiгес знову довiв, що e одним з найбiльш “авторських” режисерiв, якi працюють зараз в американському жанровому кiно – це стосуeться i його звички поeднувати в своiй особi якомога бiльше кiнопрофесiй водночас, i оригiнального, авторського пiдходу до всього знiмального процесу, вiд вишуканоi стилiзацii до часто несподiваного (але завжди влучного) пiдбору акторiв. Що ж стосуeться Френка Мiллера, то для американського комiксу вiн означаe те саме, що для сучасного американського кiно Тарантiно i Родрiгес разом взятi. Тим, хто не знайомий з його творчiстю, доведеться повiрити менi на слово. Або не повiрити.

“Мiсто грiхiв” варто класифiкувати саме як поетичну драму, точнiше кримiнальну поетичну драму, – адже поетику тут можна знайти в усьому, вiд найпершого у фiльмi дiалогу, який починаe персонаж Джоша Хартнетта, до способу, яким знято волосся Джессiки Альби. Родрiгеса багато хто вважаe представником “школи Тарантiно”, проте eдине, що рiднить цю картину з “Кримiнальним чтивом”, – спосiб, яким з’eднано три iсторii. До речi, це eдиний “несвiжий” елемент фiльму, який може частково знизити ii оцiнку – лише тому, що подiбне вже було. Але у концепцii “Мiста грiхiв” немаe мiсця колишньому тарантiнiвському цинiчному блазнюванню. Тобто цинiзм i гумор все ж таки e, але на другому планi. Гумор проявляeться, скажiмо, у тому, як поданi найогиднiшi персонажi фiльму i хто iх граe (хоббiт-людожер i жовтий майбутнiй рятiвник людства, друг третього Термiнатора). Цинiзм (цiлком виправданий) – у ставленнi героiв до системи влади, загальноприйнятих понять добра i справедливостi. Однак нi гумор, нi цинiзм не заважають головним персонажам i iхнiм авторам говорити про речi цiлком серйознi. Сам Тарантiно у дилогii “Вбити Бiлла” вiв схожу гру: тримав гумор десь поблизу, в якостi запасного гравця, але водив свою героiню колами пекла майже без жартiв.

Центральнi героi усiх трьох iсторiй “Мiста грiхiв” – рiднi брати персонажiв “чорних романiв” i “чорних фiльмiв”, детективiв, колишнiх полiцейських та злочинцiв, якi не втратили уявлення про поряднiсть. Вони знають, що живуть у свiтi, де пануe зло, i з цим фактом iм доведеться прожити решту свого життя. Вони не мають жодних iлюзiй щодо влади, правоохоронних органiв, не знають жалю до ворогiв i розумiють, що у боротьбi за виживання треба бути жорстокiшим за своiх супротивникiв, бо самi пощади не дочекаються. I нiколи не намагаються подати своi вчинки як героiзм чи самопожертву зi знаком оклику – вони називають це просто: “те, що маe бути зроблено”. Але оскiльки ми маeмо справу з екранiзацieю комiксу, то тут можна трохи вiдволiктись вiд традицiйного для “чорних” романiв реалiзму. Тому заклик “захисти жiнку”, який e головним в трьох оповiданнях, набуваe у Мiллера та Родрiгеса розмаху билинного: пiд кулаками Марва розлiтаються десятки продажних копiв, куля не бере героя Клайва Овена, а шiстдесятирiчний ветеран полiцii звiльняeться з петлi на порозi смертi. E щось магiчне у тому, що усi три героi говорять про жiнок як про вищих створiнь. Чоловiк у свiтi Мiллера приречений на кулю чи побачення з електричним стiльцем; жiнка ж тут заслуговуe право на життя вже тому, що вона визначаe сенс життя для iншоi людини, – а без такого сенсу життя перетворюeться на iснування або, як у Марва, на пекло.