Категорія: Рецензії

Римейк класичної комедії 1963 р. порівнювати з оригіналом важко, оскільки це стрічки різні за стилем і майже жанром. Вони відрізняються так само, як епохи, в які вони були створені.

Старий фільм був типовою для того часу розвагою про хитромудрих і привабливих злочинців і тупуватих, але часом теж симпатичних полісменів (до цієї категорії можна віднести, скажімо «Роззяву» з Бурвілем та Луї Де Фюнесом і багато інших французьких стрічок, деякі з яких йшли і в радянському прокаті). Клузо в ньому навряд чи можна назвати головним героєм: екранного часу у нього не більше, ніж у невловимого злодія Фантома, якого він намагається впіймати. І сказати, що Клузо виходить у фіналі переможцем, було б дуже великим перебільшенням, хоча і на його рахунку є деякі бали.

Продовження «Пантери» були побудовані вже навколо фігури недолугого інспектора і подарували йому декілька успіхів (серед яких найпомітнішим було доведення до божевілля його начальника, інспектора Дрейфуса), однак вони пояснювались швидше везінням, ніж його талантами.

Які думки й почуття виникають під час перегляду першого українського фільму, який вийшов у більш-менш широкий прокат? Жалість перш за все. Хочеться пожалкувати про те, що нині наше кіно може вибити собі пристойний бюджет, бути знятим і стати доступним до глядача лише за умови відвертої політизованості. Не акторські імена звуть глядача в кінотеатр, не режисерський талант і навіть не жанр, а винесений у назву колір, який, як не крути, відношення до мистецтва не має жодного.

В принципі і політизованість можна прийняти, якщо подати її з присмаком сенсаційності фільму-розслідування, покликаного донести до глядача освітлену неординарним мистецьким поглядом маленьку частинку закулісної правди. Дайте нам українського Олівера Стоуна, українську “Усю президентську рать”! Скажіть вголос, що ж насправді відбувалось у ті дні – не там, де всі стояли, а там, де все вирішувалось. Розмріявся, рецензенте. На таке кіно будеш чекати років десять, і його все одно не знімуть – за зрозумілих причин. А політизованість, яку пропонує “Помаранчеве небо”, називається іншим словом. Мелодраматична історія на тлі прапорів з чітким поділом на добро-зло і кількома знайомими обличчями в кадрі, якими невдовзі знадобляться наші голоси. Це агітка. Той факт, що творцям фільмів саме такої тематики вдалось знайти кошти, промовляє сам за себе, навіть якщо сам задум і мав мало спільного з пропагандою.

Часом романтична комедія свідчить про моральний бік нації не гірше, ніж яка-небудь кривава кримінальна драма або фільм-розслідування – якщо, звичайно, вона має щось спільне з реальністю. Сумнівних фахів в цій Америці розвелось забагато, причому цілком легальних, якщо кіна не брешуть. І якщо минулорічного Хітча можна легко вибачити (його мета все ж таки була мало не шляхетною, і він завжди залишав за своїм клієнтом вибір щодо його особистого щастя), то з маніпуляторкою Полою зробити це не так просто.

Підписавши контракт з батьками, вона закохує в себе молодого або вже не зовсім молодого чоловіка, робить вигляд, що зацікавилась ним, поділяє його погляди й інтереси, а потім, коли він вирішує залишити батьківський дім, щоб жити з нею, кидає його… щоб він жив довго і щасливо з ким-небудь ще. Причому фільм намагається переконати, що це дуже корисний процес, що всі, хто його пережив, дуже щасливі… тільки от щасливців цих в кадрі ми чомусь не бачимо.

Інколи Голлівуд намагається перетворити політичний трилер на шоу: надмір спецефектів та екшн-епізодів, зірки в кожному кадрі і таке інше. В цьому немає нічого доброго, але навряд чи виходом є робити повністю навпаки. Якщо відкинути кількох відомих акторів, роль жодного з яких не можна назвати головною, “Сіріана” майже повністю позбавлена привабливості для рядового глядача (і глядач, відчувши, що ним нехтують, на стрічку активно не ходив, принаймні в США). Що ж стосується художньої цінності даного кінотвору, слід визнати: “мозаїчний” стиль у цьому випадку працює не дуже добре.

Роберт Олтмен та Пол Томас Андерсон створили чудові стрічки, використавши комбінацію багатьох сюжетних ліній, персонажів і точок зору. Останній вдалий приклад такого різновиду кіно – минулорічне “Зіткнення”, номіноване, до речі (на відміну від “Сіірани”), на “Оскар”. “Мозаїчний” стиль добре працює, коли йдеться про, наприклад, хаотичний за своєю творчою природою світ моди (“Висока мода”), тему, до якої не може бути однозначного ставлення (причини, прояви і наслідки сучасного расизму в “Зіткненні”) або про “життя взагалі” (“Короткі відрізки”, “Магнолія”). Содерберг і його сценарист Геген намагались застосувати цей підхід до теми боротьби з актуальним сучасним злом в його різних проявах (наркобізнес, тероризм) – теми, яка сама по собі має надзвичайний детективний і публіцистичний потенціал. Це виглядало не дуже природно у “Траффіку” і ще гірше в “Сіріані”.

Під час перегляду неможливо абстрагуватись від думки, що кіносеріал «Інший світ» (в тому, що буде й третя частина, практично немає сумнівів) катастрофічно нагадує іншу вампірську франчізу – «Блейд». В обох випадках перша стрічка була невизначеного жанру, таке собі не до кінця вдале балансування між хоррором та бойовиком. І в обох кіносеріалах продовження вийшло більш екшно-подібним, жвавим і успішним з комерційного боку.

«Еволюція» впевнено і не буксуючи котиться від одного добре знятого бойового епізоду до іншого, від однієї скаженої спецефектної пики до наступної. Сюжету пропонується небагато, і щоб сприйняти його, бажано більш-менш пам’ятати першу серію. Розстановка сил відома заздалегідь, але нам дають нові факти з життя персонажів як головних, так і другорядних. На відміну від «Блейда» і тим паче «Ван Хелзінга» сценаристи «Іншого світу» все ж таки намагаються побудувати власний міф – виходить у них не блискуче, але це все ж таки краще, ніж розповідати нові казочки про Дракулу (хоча хтозна – можливо, він з’явиться у третій частині).

Суворі й справедливі маніяки починають набридати. Спочатку був улюбленець інтелектуалів Ганнібал, який їв поганих людей і завжди був готовий допомогти здібній агентці з особистими проблемами. Потім шаленець з «Семи»: чого він насправді хотів, зрозумів тільки Бред Пітт, тому й намагався покінчити з собою, щоб сховати таємницю в могилу. Потім снайпер з «Телефонної будки», який доводив цинічно-успішному Коліну Фарреллу, наскільки мізерним є його життя (в той час як за самим психопатом інших моральних якостей, крім наявності гвинтівки з оптичним прицілом під рукою, не спостерігалось). І от тепер маємо нового духовного поводиря – божевільного, який вважає, що єдиний порятунок для сучасної людини – це змусити її «відчути життя», провівши крізь низку смертельно небезпечних пасток.

Маячня це все. Будь-яке підґрунтя для кривавого маніяцтва позбавлене сенсу за своєю природою. Алекс з «Заводного апельсину» Кубрика назавжди залишиться недосяжною вершиною з однієї причини – він мав чесність не приховувати, що вбивати йому просто подобається. Без філософії, без аргументації, без логіки взагалі.

Цього вечора у Львові Мартін Лоуренс отримав найкоротшу й найкращу рецензію в своєму житті. Ні, не від скромного автора цієї статті. Через хвилин двадцять після початку сеансу в зал ввалилась група молодих людей, коли Лоуренс зображував Велику Матусю. А ще через хвилин десять, коли він з’явився вже без гриму і всього іншого, почувся здивований дівочий голос: «То це чоловік?» Те, що темношкірому коміку вдалось обдурити своїм маскарадом хоч когось (крім всіх персонажів фільму), – це вже ознака того, що він відробив хоча б частину заплачених йому за роль надцяти мільйонів доларів.

Фільм в цілому можна характеризувати як суміш першого «Будинку великої матусі» з «Дитсадковим поліцейським» чи «Лисим нянем» (одне й те саме). Як завжди в таких випадках, основне навантаження перекладається з зірки на дітей і домашніх тварин, які майже завжди роблять свою справу краще за головного виконавця. Саме з домашньою тваринкою, до речі, пов’язаний єдиний по-справжньому гидкий жарт цього фільму. Навіщо так з песиком? Кіно дивляться діти, скільком з них закортить повторить цей фокус? Часом здається, що голлівудські сценаристи дійсно не мають мізків.

Коли родина збирається за різдвяним столом – це чудово. Коли ця зустріч дає привід для прояву далеко не найприємніших людських якостей – ще краще.

Весела, демократична й вкрай політкоректна сімейка Стоунів, приймаючи в гостях Мередіт, наречену одного з синів, демонструє ніщо інше, як цілий набір відтінків ксенофобії, тільки цього разу ксенофобія визначається не кольором шкіри чи сексуальною орієнтацію (тут у Стоунів жодних забобонів), а незвичною для них поведінкою, міським способом життя, який вони відразу прирівнюють до кар’єризму, звичкою підкашлювати від хвилювання. Мішень їх нетерпіння – біла жінка, незла, нервова і закомплексована, якій доводиться терпіти і прохолодну зневагу матріарха Сібіл, і майже неприховану агресивність саркастичної Емі.

Ставлення до нової стрічки Хальстрьома під час перегляду нагадує морську прогулянку. Таке собі хитання на хвилях настрою: в одну хвилину фільм його піднімає, щоб вбити в наступну.
Картина має всі шанси сподобатись тим, хто любить останні роботи цього режисера, наприклад, “Шоколад”. Атмосферу добродушної, демократичної, приємної розваги, яка панувала у стрічці з Бінош та Деппом, Хальстрьом переніс і в “Казанову”, як і конфлікт між розкутим людським прагненням задоволень (читай – свободою особистості) і силами, які це прагнення придушують, хоч і самі не безгрішні. Актори підібрані добре, сюжет зітканий досить вправно, більшість ліній в ньому в фіналі зв’язується в клубок закоханих пар.

Що може завадити отримати від цієї картини таке саме задоволення, як від “Шоколаду”? Ім’я головного героя, заради якого люди і йдуть в кіно.

Немає у фільмі тієї яскравої, неординарної особистості, якій судилося стати легендою, про яку написані книги, знято багато фільмів. Власне, немає в ньому особистості взагалі. Леджер (і це не його провина) грає енергійного молодого закоханого, недурного, часом вигадливого в інтригах, але банального. Це просто ловелас, який одного дня зустрічає справжнє кохання і розуміє, що завоювати його зовсім не легко, – скільки таких вже з’являлось на екрані. Досить було перейменувати головного героя, і лев’ячу долю претензій до фільму можна було б зняти. Але це, звичайно, вплинуло б на касу, чого допустити ніяк не можна.